Українська література » » Офіцер із Стрийського парку - Андрій Анатолійович Кокотюха

Офіцер із Стрийського парку - Андрій Анатолійович Кокотюха

---
Читаємо онлайн Офіцер із Стрийського парку - Андрій Анатолійович Кокотюха
розстрілював Тиму з револьвера, який той дев’ять років тому сам йому роздобув і продав.

Закричала Рива — Тима зі здивованим виразом обличчя осідав на хідник, але Пляма вже дав собі раду з Шацьким, скинув його з себе й підводився, мацаючи вибиту з руки зброю. Клим тільки тепер помітив: наган Яблонського, батяр так і не позбавився трофея, залишив собі.

— Фейгале, моя фейгале!

Шацький теж намагався встати, але Пляма ударив його носаком, цілячи в лице, влучивши в плече, знову зваливши на землю.

Тима впав на бік, незграбно, зігнувши ноги.

Грабіжники висипали з крамниці, наїжачилися дулами.

— Ах ти ж...

Бахнув постріл, зупиняючи Пляму в русі.

Стріляли ззаду, з-за Ривиної спини. Дівчина скрикнула, сахнулася, кинулася до стіни. До гурту неквапом підходив Кароль Лінда, озброєна рука висіла вздовж тулуба. Пляма впав на коліна, відкрив рота, але передсмертного зойку не вийшло — застогнав, рухнув поруч із мертвою Естер.

— Він давно просився, — промовив колишній поліцейський. — А Тима... Нарвався, такі тепер часи. Заберіть пукавки, вже все добре.

Остання фраза адресувалася грабіжникам, і ті підкорилися, негайно визнавши Лінду за старшого. Цівки опустилися, вони забрали зброю. Риву вже нічого не зупиняло: заголосила, кинулася до мертвої матері, впала навколішки, обхопила руками. Плечі затремтіли, дівчина заридала.

— Що сталося? — Лінда зиркнув на Кошового.

— Самі бачите, пане Ліндо! — визвірився Клим, не думаючи ховати револьвер. — Ви не могли зупинити це! Ви ж були поруч! Гуляли, тут вам забавка!

— Не гуляв, прошу пана. Стежив за порядком. Хлопаки під весь цей гармидер надибали кілька гуртівень із алкоголем. Ллється рікою, самі розумієте. Всюди треба бути, всіх контролювати.

— Оце ви добре контролюєте! — дуло тицьнуло на тіло Естер.

— Всюди не встигаю, — розвів Кароль руками. — Я вам так скажу, пане Кошовий: не шукайте винних. Якщо вони є, то ось, покарані. Тима, чесно кажучи, давно муляв. З нього поганий наступник пана Сілезького. Той хоч мав трохи честі. Цей чим далі, тим більше нахабнів. І доста, — він жестом зупинив намір Кошового щось сказати. — Забирайте звідси всіх, ми теж підемо. Давайте домовимося більше не перетинатися. На відміну від Тими, не маю проти вас нічого. Проте...

— Вік би вас не бачити. Всіх, — процідив Клим.

— Ось і добре.

Свиснувши, Лінда почекав, поки грабіжники заберуться, не забувши прихопити здобуте добро. Затим ще раз обвів поглядом поле битви. Торкнувся складеними пальцями краю капелюха.

— Сумую, пане Шацький. Щиро сумую. І справді шкодую, пане Кошовий.

Клим нічого не відповів.

Провів поглядом невеличкий гурт, котрий рухався в бік вокзалу, звідки вибухи лунали вже частіше. Потім глянув на першу за сорок років убиту ним людину. Перевів погляд на Пляму. Ступив до Шацького, простягнув руку.

— Вставайте.

— Що я накоїв! — простогнав Йозеф, хитаючи сивою головою.

— Ви — нічого. Вашої провини нема. Були біля дружини до останнього.

— Я тягнув мою фейгале геть звідси... Але вона побачила, не змогла стриматися. Той батяр, з плямою, впізнав мене... Він ще баньки собі залив... Я не думав, що він стрілятиме в стару жінку...

Кошовий не знаходив потрібних слів.

Якщо тут узагалі можна було знайти якісь слова.

— Риво! Риво!

Озирнувшись на крик, угледів трійцю молодиків, у цивільному, на бігу вони виймали револьвери. Націливши на них свій та готовлячись захищатися, Клим уже збирався стріляти, навіть не питаючи, хто такі й що треба. Але той, що біг попереду, високий, міцний, з рідкою юнацькою борідкою та в заломленому картузі, закричав, виставивши вперед ліву руку:

— Ні! Ні! Не стріляйте!

Аж тепер Рива підняла заплакане обличчя.

— Ти...

— Я, — парубійко, оминувши Кошового, підбіг до неї, завмер над тілом, зняв убір, потому глянув на Шацького: — Яке горе... Ми не встигли...

— Чого мали встигати... Не кликав ніхто...

— ТАТУ! — Рива підвелася, ігноруючи простягнуту хлопцеву руку. — Ти знову! Біля тіла мами! Після всього! Як ти можеш!

Клим зрозумів — теж треба втрутитися.

— Стоп, — він став між Шацьким і юнаком. — Юний Лапідус.

— Ефраїм, — підтвердив той. — Ми заходили до Риви додому, бо справжня війна починається. Хай там як, маємо боронити, бо хто ж крім нас. Іда каже — назустріч батькам пішли. Сказали, куди. Ну, ми за вами... Рива стала поруч із Ефраїмом.

— Я не знаю, що далі робити. Мама не може лишатися тут.

— За те не журися, моя фейгале, — мовив хлопець, і Кошовий помітив, як болісно сприйняв таке ніжне звернення Шацький.

Рива теж відчула щось подібне. Підійшла до Клима, витираючи очі, мовила благально й твердо водночас:

— Пане Кошовий... Ви друг родини. Дуже прошу вас, подбайте сьогодні про тата. Ви ж бачите, навіть після всього він не переступить через себе. А зараз, як би це не виглядало, від Ефраїма та його друзів нам користі більше.

— Не хвилюйтеся, — додав Лапідус. — Пані Естер ми поховаємо гідно, як Шмуля. Ми ж разом із ним хотіли... Та він не дозволив, сам вирішив...

— Що хотіли? — не зрозумів Клим.

— Впорати того поца, Яблонського. Якби я тоді був із ним...

— Ефраїме! — Рива смикнула його за рукав і, перш, ніж Кошовий щось второпав, відтягнула набік. — Ми домовлялися! Не тут, не тепер, взагалі не треба! Не на часі!

— Ні, Риво! — Кошовий знову ступив до них. — Ми поговоримо тут і тепер! Це ж дуже важливо для мене, хіба тато нічого не казав тобі?

Шацький отямився.

Підвівшись без сторонньої допомоги, обтрусив пальто, підняв і начепив капелюха, розправив плечі, відчеканив:

— Пане Кошовий, я щойно всіх утратив. Паскуди вбили мою фейгале. Рідні діти зраджують, дозволяючи моїм ворогам дбати про її похорон. Не знаю, як би пережила це нещасна Естер. Але я не можу, не буду, не готовий. Тому Рива має рацію. Заберіть мене звідси, хай я сьогодні побуду зі своїм горем у вас.

Клим зітхнув.

— Що з вами робити, такий ви впертий... Ходімо.

— Маму без тебе не ховатимуть, тату, — сказала Естер.

— Все одно під обстрілом не можемо то залагодити, — зітхнув Ефраїм. — Та буде ж колись у всіх перемир’я, бодай коротке.

— Теж маю надію, — кивнув Кошовий. — Ходімо, Йозефе. Тут без нас є, кому робити справу.

Щось прошепотівши

Відгуки про книгу Офіцер із Стрийського парку - Андрій Анатолійович Кокотюха (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: