Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

— Боявся, — мовив зчавлено. — Колись п'яний наговорив… Погрожував Воловику… Люди чули… Могла впасти підозра…

— Навпаки, тепер підозри на вас впаде ще більше. І якщо ми не зуміємо довести, що все було так, а не інакше, то вже й не знаємо, як воно складеться…

— Я не знаю… Я не зумію… Прошу вас: доведіть, знайдіть… Ви ж можете… Мене ж знайшли… — Захарченко злякався, він хапався за соломину…

Скуратівський зостався вдоволений зустріччю з експедитором. Навіть уранці другого дня, коли їхали на прокурорському «уазику» в Ярешки, часто жартував, сміявся. Від того Павлові ставало зле, бо здавалося, що слідчий обласної прокуратури почуває себе, як отой давній римський імператор, котрий «прийшов, побачив, переміг». Хоч, якщо бути відвертим, все ніби й до цього велося: показання Захарченка дають слідству в руки немалі козирі. Треба тільки вміти ними скористатися.

На приймально-переробному пункті застали Моринця та Добровольського. Моринець був привітний, зрідка усміхався, говорив ніби безтурботно, проте капітан помітив, що все це дається йому надсилу, всі думки чоловіка, вся напруга нервів зосереджені на одному: що сюди привело слідчого й оперуповноваженого? Добровольський у розмову не встрявав, постояв трохи і ступив до дверей.

— Далеко не відлучайтеся. Ви нам знадобитеся, — попередив його Турчин.

Добровольський кивнув головою і зачинив двері.

— Все шукаєте вбивцю Воловика… — не втерпів Моринець.

— Все шукаємо, — стрельнув поглядом Скуратівський.

Завідуючий пунктом пожвавішав.

— Ви як собі хочете, а я вам скажу: дарма час гаєте.

— Ви так думаєте? Ну, ну… Чому ж ви ввели слідство в оману?

— В яку оману? Ви що?

— Давайте розберемося. На берег ставу ви прийшли всі троє разом. Спочатку викупались, потім сіли до горілки. Так?

— Так.

— Опісля ще купалися разом?

Моринець мить повагався.

— Ні.

— Після того, як добре підпили, Воловик поліз у воду сам?

— Сам.

— І більше не вилазив?

— Ні.

Скуратівський пильно подивився на завпунктом. Той голови не опустив.

— А нам відомо інше: перед дванадцятою Воловик виліз із води і ви знову пиячили утрьох. І розмовляли про жінок — Лєну, Надію і Юлію.

Слова ці приголомшили Моринця. Кілька хвилин він, важко дихаючи, мовчав.

— Ми говорили про жінок. Справді, говорили. Все інше наклеп! Хто це бачив, чув? Покажіть мені його!

— Можемо показати. Для цього доведеться їхати в район. Отож збирайтеся.

Моринець звів благальний погляд.

— Але ж… Я не вбивав. Клянусь матір'ю, дітьми, власним життям. Ну, що мені зробив Воловик, щоб я його вбивав?

— А Добровольський?

— І він не вбивав. Ми разом були. Воловик, мабуть, сам утопився.

— Мабуть… Значить, ви в цьому твердо не переконані?

— Бо я не бачив, як він топився.

— Хотів би вірити вам, але… Ось ми поїдемо в район, і свідок вам скаже в очі, що Воловик виліз із води після того, як рибалка, котрий ловив рибу неподалік в очереті, вже пішов додому. Він вам перекаже все, про що ви розмовляли, починаючи з вашого запитання, чи холодна вода. Ось так.

Моринець кілька разів важко вхопив повітря, вилиці його сіпнулися й застигли. Губи теж стислися. Здавалося, ніяка сила не змусить їх розтулитися. Проте по хвильці з них зірвалося:

— Але я чув, що й експертиза не знайшла насильницької смерті.

— Ми зробимо повторну експертизу.

— Може, щось і знайдете, але то не ми… А Воловик… Воловик справді після того, як рибалка пішов, вилазив із води. І ми ще випили, але потрошку. Затим усі втрьох полізли у воду. Казали: освіжимося — й додому. Ми з Добровольським плаваємо погано, можна сказати, зовсім не плаваємо. Льопаємося при березі, мов жаби. А Воловик почувався у воді, як риба, — шубовснув і поплив. Ми на те — нуль уваги. Самі вилізли на берег. Погукали, як стали збиратися додому. А він ні звуку… Ну, а далі було все так, як уже розказували.

— Чому ж спочатку не зізналися?

— Злякалися. І все вона, Воловичка… Мокрим рядном нас накрила: чоловіка звели зі світу. А чим довести, що не ми? От і придумали брехню. Ви були на тому місці, де ми вечеряли, і все обдивилися. І очерет, який росте неподалік, бачили. Ото в тому очереті ми запримітили дядька, котрий ловив рибу. Бачили й коли він додому пішов. Воловик тоді ще був у воді. Ми й порішили: стануть нас тягати, ми знайдемо того чоловіка, і він підтвердить, що Воловик купався сам. І не думали, що в ту пізню пору ще хтось біля ставка товчеться.

Запросили Добровольського. Він почав розповідати те, про що говорив раніше, але Скуратівський урвав його:

— Цю казочку ми вже чули. Перевертайте пластинку на інший бік і починайте з того, як чоловік, котрий рибалив неподалік в очереті, пішов додому і як після цього з води виліз Воловик.

— Я вас не розумію, — розгублено кліпнув Добровольський.

— Моринець, поясніть йому.

— Вони знають все, — дивився на стіну завпунктом, — І експертиза стверджує, що сам утопився. То нам нема чого боятися тої Воловички. Я розказав, як усе було, і тобі раджу.

Добровольський витер долонею раптово спітніле обличчя і глухуватим голосом повторив ледь не слово у слово розповідь Моринця. Саме це і зродило сумнів: чи не змовилися? Слідчий та оперуповноважений довго думали, як бути їм з показаннями Моринця й Добровольського, аж поки не зійшлися на одному: треба робити ексгумацію тіла Воловика й повторно шукати слідів насильницької смерті. І неодмінно встановити, чи вміють заготівельники плавати.

Працівникам служби боротьби з розкраданням і спекуляцією поталанило. Чотири оперативники роз'їхалися по селах,