Двійник - Тесс Геррітсен

— Що ви хочете сказати?

Але очі Амальтеї знову затьмарилися. Коротенький спалах свідомості закінчився, і Мора знову дивилася в порожнечу.

— То як, ви закінчили? — бадьоро запитала охоронниця.

— Вона завжди така? — запитала Мора, дивлячись, як вуста Амальтеї складають беззвучні слова.

— Майже завжди. Бувають хороші дні, бувають погані.

— Вона до мене майже не говорила.

— Заговорить, коли буде краще вас знати. Вона переважно вся в собі, але іноді виходить із цього стану. Пише листи, навіть телефоном користується.

— І кому телефонує?

— Не знаю. Певно, що своєму мозкоправу.

— Доктору О’Доннел?

— Білявці. Вона приходила кілька разів, тож Амальтея до неї звикла. Правда ж, люба? — Охоронниця потягнулася до її руки. — Нумо вставати. Відведемо тебе назад.

Амальтея слухняно підвелася, дозволила охоронниці вивести себе з-за столу. Зробила кілька кроків, тоді спинилася.

— Ходімо, Амальтеє.

Однак ув’язнена не зрушила з місця. Стояла, наче її м’язи раптово затверднули.

— Дорогенька, я не можу чекати на тебе весь день. Ходімо.

Жінка спроквола повернулася. Очі так і були порожні, і слова пролунали не зовсім людським голосом, радше механічним. Наче щось чужорідне транслювало себе через машину. Вона подивилася на Мору.

— Тепер ти теж помреш, — сказала Амальтея. Тоді відвернулася й почовгала назад до своєї камери.

***

— У неї пізня дискінезія, — сказала Мора. — Це тому суперінтендант Ґарлі намагалася відмовити мене від візиту. Не хотіла, аби я бачила, в якому Амальтея стані. Не хотіла, аби я дізналася, що вони з нею зробили.

— А що саме з нею зробили? — запитала Ріццолі. Вона знову сиділа за кермом і безстрашно вела їх поміж вантажівок, від яких здригалася траса й трусився, як у турбулентності, маленький «Субару». — Хочете сказати, її перетворили на якогось зомбі?

— Ви бачили документи від її психіатра. Попередні лікарі виписали їй фенотіазини, це антипсихотичні ліки. У старших жінок вони можуть викликати страшні побічні ефекти. Один із них називається пізньою дискінезією — мимовільні скорочення м’язів обличчя та рота. Пацієнт постійно жує, або надуває щоки, або показує язика. Вона це не контролює. Уявіть собі, як це. Усі на тебе витріщаються, а ти кривляєшся. Ти псих.

— Як зупинити ці скорочення?

— Це неможливо. Треба було негайно припинити давати їй ліки, щойно виявилися перші симптоми. А вони зволікали. Тоді справу взяла О’Доннел. Саме вона нарешті припинила це, зрозуміла, що відбувається. — Мора зі злістю зітхнула. — Пізня дискінезія, найімовірніше, лишається назавжди.

Вона визирнула у вікно, за яким потік машин ставав усе густішим. Цього разу її не тривожили тони сталі, що гуркотіли повз їхнє авто. Натомість вона думала про Амальтею Ленк, про невгамовний рух її вуст, які неначе вишіптували таємниці.

— Хочете сказати, що їй не були потрібні ті ліки?

— Ні, я кажу, що їх треба було скасувати значно раніше.

— То вона божевільна? Чи ні?

— Таким був початковий діагноз. Шизофренія.

— А ви який діагноз поставите?

Мора задумалася про порожній погляд Амальтеї, її загадкові слова. Слова, які не мали сенсу, окрім як бути марою параноїка.

— Я змушена погодитися, — мовила вона, зітхнула й відкинулася на спинку сидіння. — Я не бачу в ній себе, Джейн. Не бачу в цій жінці жодної частини себе.

— То це має бути полегшенням. Зважаючи на все.

— Але ж він, той зв’язок між нами, все одно є. Не можна заперечувати власну ДНК.

— Знаєте стару приказку: «Кров не водиця»? Так от це маячня, док. Ви не маєте нічого спільного з цією жінкою. Вона вас народила й віддала після народження. От і все. Кінець стосункам.

— Вона має стільки відповідей. Про те, хто мій батько. Хто я така.

Ріццолі кинула на неї пильний погляд, тоді відвернулася до дороги.

— Я дам вам пораду. Знаю, ви питаєте себе, а до чого тут узагалі я. Повірте, я не просто так це кажу. Ця жінка, Амальтея Ленк, — людина, від якої вам варто триматися подалі. Не зустрічатися з нею, не говорити. Навіть не думати про неї. Вона небезпечна.

— Вона просто вигоріла шизофренічка.

— Я в цьому не впевнена.

Мора глянула на Ріццолі.

— Ви знаєте про неї щось таке, чого не знаю я?

Ріццолі трохи помовчала, дивлячись на дорогу. Її думки були зайняті не дорожнім рухом — здавалося, вона зважує свою відповідь, міркує про те, як найкраще її сформулювати.

— Пам’ятаєте Воррена Гойта? — нарешті спитала детектив. Хоча вона й вимовила це ім’я начебто беземоційно, та її щелепа скам’яніла, а руки міцніше стиснули кермо.

«Воррен Гойт, — подумала Мора. — Хірург».

Так його охрестила поліція. Це прізвисько злочинець заслужив через ті безчинства, які чинив зі своїми жертвами. Його інструментами були скотч та скальпель; здобиччю — жінки, котрі спали в своїх ліжках, не знаючи про незваного гостя, що стояв у темряві поряд із ними, смакуючи насолоду від думки про перший надріз. Джейн Ріццолі була його останньою мішенню, його супротивницею в грі розуму, яку він не очікував програти.

Однак саме Ріццолі одним пострілом звалила його, пробила кулею хребта. Тепер усесвіт Воррена Гойта, прикутого до ліжка паралізованими й безпорадними кінцівками, скоротився до лікарняної палати, де йому лишилися хіба нечисленні втіхи розуму — того розуму, який лишався так само блискучим і небезпечним, як і раніше.

— Авжеж, пам’ятаю, — відповіла Мора.

Вона бачила наслідки його роботи, жахливі рани, яких скальпель завдав тілу однієї з його жертв.

— Я за ним стежила, — сказала Ріццолі. — Знаєте, просто аби переконатися, що чудовисько досі в клітці. Так, він досі там, у відділені травм спини. І протягом останніх восьми місяців щосереди, у пообідній час, до нього приходить відвідувач. Доктор Джойс О’Доннел.

Мора спохмурніла.

— Навіщо?

— Вона стверджує, що це — частина її дослідження жорстокої поведінки. Має теорію про те, що вбивці не відповідальні за свої дії. Начебто якась отримана в дитинстві гуля на голові робить їх схильними до насильства. Звісно ж, в адвокатів її номер на кнопці швидкого набору. Вона, певно, може розповісти, що Джеффрі Дамера[14] просто не так зрозуміли, а Джон Вейн Ґейсі[15] змалку забагато бився головою. Вона будь-кого захищатиме.

— Люди роблять те, за що їм платять.

— Навряд чи вона робить це заради грошей.

— А заради чого?

—