Я сам поховаю своїх мертвих - Джеймс Хедлі Чейз

Вона повернула голову до дверей, й іскорка надії промайнула в очах жінки. Шерман тримав її на прицілі.

— Ти там, Джуліє?

— Так, — раптом вигукнула вона. — Ніку! Врятуй мене! Врятуй!

Джулія кинулася до дверей спальні та рвучко їх відчинила.

Шерман не ворушився, лише від напруги міцніше стиснув зубами жувальну гумку.

Жінка влетіла у темну вітальню, зачепилася за крісло і впала на підлогу.

— Що там сталося? — закричав Інгліш і почав смикати клямку. — Відчиняйте!

Роджер безшумно підійшов до вимикача й увімкнув світло. Це допомогло Джулії піднятися на ноги, і вона, шпортаючись, підійшла до вхідних дверей.

— Ніку! Він хоче мене застрелити. Врятуй мене, Ніку!

Інгліш щосили вдарив плечем у двері.

Джулія схопилася за ключ, що стирчав у замку. Шерман націлився пістолетом їй поміж лопаток. Вона, немов відчувши це, повільно озирнулася.

Нелюдський крик заглушив постріл. Маленька чорна дірка з’явилася на спині Джулії. Її відкинуло на двері, й жінка повільно осіла на підлогу.

Шерман вистрілив ще раз. Куля влучила у стегно, тіло вигнулося в агонії. Пальці Джулії дряпали двері, ламаючи нігті, аж поки вона не впала долілиць, все ще конвульсивно здригаючись.

Роджер спокійно поклав пістолет біля своєї жертви і тихо пішов через спальню до вікна.

Він уже стояв на підвіконнику, коли вхідні двері з тріском відчинилися. Не кваплячись, Шерман поправив фіранки, зачинив знадвору вікно і без вагань пірнув у темну річку.

Розділ шостий

1

Лоїс Маршал даремно намагалася зануритись у телевиставу Т. С. Еліота «Коктейльна вечірка»[6], її думки були далеко від блакитного екрана, а репліки безглуздо перемішались у голові.

Дівчина вимкнула телевізор, розворушила вогонь і глянула на годинник над каміном. Стрілки показували десять по дев’ятій.

Теплий халат підкреслював її чудову фігуру, довгі стрункі ноги були взуті у домашні капці. Перед виставою вона встигла помити голову, і тепер пухнасте волосся легко спадало на плечі та зблискувало у світлі вогнища, що яскраво розгоралось у каміні.

Її думки кружляли навколо Інгліша і його пропозиції. Нік уперше запросив її у ресторан, і це вибило Лоїс із колії. Підсвідомо вона погодилась, але згадала про Джулію, яка розповість Гарі Вінсу, а той — іще комусь, і тоді не уникнути пліток: бос нарешті запросив бідненьку Лоїс на вечерю.

Дівчина була впевнена, що Гарі та інші працівники здогадуються про її почуття до Інгліша. Що ж, це справді так, і вона не може з цим нічого вдіяти. Єдиний, хто цього, здається, не помічає, — сам Нік, і Лоїс була йому вдячна за це.

— Та досить! — сказала собі вголос. — Що тут вдієш... Ти проводиш разом із ним тринадцять годин на добу. Цим і тішся.

Дівчина швидко піднялась, узяла корзинку з приладдям для в’язання та сіла ближче до вогню. Їй подобалося поратися по дому, й вона радо б змінила офіс на невеличкий будинок, де змогла б дбати про домашній затишок. В’язання, яке залишила саме на такий дощовий вечір, впливало на неї заспокійливо.

За якийсь час Лоїс відволіклася й оглянула вітальню, їй тут усе подобалось, але сподобалося б іще більше, якби вона жила тут не сама. Дівчина спробувала відкинути гіркі думки і нахилилася, щоб увімкнути радіо, коли раптом у двері хтось подзвонив.

Глянувши на годинник, дівчина занепокоїлась. До десятої лишилося двадцять п’ять хвилин, і вона завагалася — відчиняти чи ні?

Дзвінок пролунав ще раз. І ще раз.

Відклавши в’язання, Лоїс вийшла у хол. Тихенько натягнувши ланцюжок, обережно відчинила вхідні двері на кілька дюймів.

— Хто там?

— Я можу зайти, Лоїс? — почувся голос Інгліша.

Її кинуло в жар, а потім у холод, серце ніби зупинилося. Швидко опанувавши себе, відчинила двері. Інгліш стояв перед порогом, мокрий від дощу.

— Перепрошую, що потурбував тебе так пізно, Лоїс, — мовив він тихо. — Мені піти?

— Ну що ви, заходьте, — відповіла дівчина, і холодок пробіг її спиною, коли вона побачила бліде, скривлене обличчя боса.

Увійшовши до вітальні, Нік зацікавлено поглянув навсібіч.

— Чудова кімната, Лоїс! — констатував Інгліш. — Бачу, ти усюди доклала рук.

— Я... я рада, що вам подобається, — відповіла зніяковіло. З виразу його обличчя дівчина зрозуміла — щось сталося. Ця думка її налякала.

— Знімайте ваше пальто, містере Інгліш...

Він тепло усміхнувся.

— Давай без формальностей, Лоїс. Називай мене Нік, добре?

Він зняв пальто.

— Я занесу його у ванну, щоби трохи просохло. Підходь ближче до вогню, Ніку.

— Уже краще, — він спостерігав, як дівчина несе його капелюх і пальто у ванну кімнату.

Коли Лоїс повернулася, Інгліш похмуро сидів перед вогнем, гріючись, і напружено про щось розмірковував. Вона підійшла до серванта, змішала алкогольний коктейль і подала Ніку.

Той узяв склянку і сумно всміхнувся.

— Ти завжди знаєш, що потрібно робити, правда?

— Що сталося? — запитала вона схвильовано. — Розкажи, будь ласка.

Нік легко торкнувся її руки. Дівчина відчула холод цього дотику.

— Вибач, Лоїс, що прийшов із цим до тебе. Джулію щойно вбили. Її і Гарі. Вбивства можуть повісити на мене.

Лоїс зблідла.

— Ох! — зойкнула вона, але миттю себе опанувала. — Як це сталося, Ніку?

— Я випивав із Б’юмонтом, — уривчасто заговорив Інгліш. — Прийшла Коррін. П’яна. Почала скандалити. Бар був переповнений, усі, в тому числі Різ і Лола Вегас, чули, що вона наговорила. Сказала, що Джулія і Гарі — коханці й що Джулія просто зараз у Гарі в ліжку. Відправивши Коррін додому, я взяв таксі і поїхав до будинку Гарі. Двері були замкнені. Я стукав і кликав Джулію. Вона відповіла, але була дуже налякана. Сказала, що хтось хоче її застрелити. Кричала і просила порятунку. Я ніяк не міг відчинити дверей. У цей час пролунали два постріли. Мені нарешті вдалося вибити двері, та було пізно. Джулія лежала на підлозі і вмирала, — Нік замовк, осушив склянку, поставив її на стіл і витер очі. — Бідна дівчина довго мучилася. Вона цього не заслуговувала. Джулія встигла сказати, що у неї вистрілив Шерман і що він утік через вікно спальні. Я тримав її на руках, поки вона помирала, — він похапцем почав шукати щось у кишенях.

Лоїс, нахилившись, дістала з коробки сигарету, припалила і дала йому.

— Дякую, — сказав Інгліш, не дивлячись на дівчину. — Сподіваюсь, я