Клянусь, я твоя - Поліна Ендрі
Наступні кілька днів проходять напрочуд спокійно. Все складається навіть краще, ніж я могла подумати; у нас зі Стеном як би склався обопільний договір - він відпускає мене на якийсь час до Кейна, а потім я повертаюся до нього і ми займаємося, намагаючись вкластися в час, що залишився. Слід сказати, він непогано засвоїв матеріал; не знаю, як щодо п'ятірки, але тверда четвірка йому безперечно гарантована.
З Елайною ми стали рідше бачитися. А вина тому - Шелдон, з яким вона дні безперервно пропадає після школи. Кілька разів на день ми зідзвонюємося; подруга пурхає і цвіте від щастя, і я розумію, що тендітна грань між закоханістю і любов'ю небезпечно стирається. Сьогодні Елайна приголомшила мене новиною: вона збирається познайомити Шелдона з батьками. Не знаю, він сам виявив таке бажання чи це суто її рішення, цього я так і не зрозуміла. Але факт залишається фактом: закохуючись, ми стаємо до дурості легковажними, іноді настільки, що тобі геть відбиває пам'ять і ти забуваєш про те, що батьки можуть дуже легко, а іноді занадто жорстоко спустити тебе з небес на землю.
- Я не хочу додому, - тихо зізнаюся я. З мого серця ніби свинцевий лист злетів - і я з подивом розумію, що з кожним разом у присутності Кейна мені стає все легше і легше. Всі проблеми йдуть геть, і я ловлю себе на думці, що моя тривога за Олівію явно зменшилася. Минуло вже п'ять днів з того часу, як Кейн забрав її до себе, але йому ще нічого не повідомили. Це означає одне – її не забиратимуть у нову родину. Принаймні не зараз.
Я всією душею на це сподіваюся.
Кейн грається з моїми пальцями, ласкаво перебираючи їх, він повертає обличчя і дивиться на мене, вигнувши ліву брову.
- Хочеш, ми підемо до кафе? – пропонує він.
- Мені не дуже хочеться зараз туди.
– Тоді куди тобі хочеться?
- Нікуди.
Ось так просто. Простіше нікуди. Ми лежимо в обіймах один одного, в небі яскраво світить сонце, пробираючись крізь відчинену кватирку до будинку, але нам не хочеться виходити надвір. З усіх варіантів ми вибрали найпростіший, насолоджуючись нашим скромним побаченням у нього вдома. Через якийсь час я підводжусь і підходжу до вікна. Я чую, як Кейн плавно піднімається слідом і безшумно підходить ззаду.
- Про що думаєш? - його руки обплітаються навколо мого живота, а губи опускаються на маківку.
Я відкидаюся потилицею на його груди і на мить прикриваю очі.
- Про все. Про школу, про маму... Про нас, - я дивлюсь у білий візерунчастий тюль, що м'яко колишеться легким вітерцем із відкритої кватирки, і відриваю голову, дивлячись у мальовничий краєвид за вікном. - Як гадаєш, через два роки у нас буде так само добре, як зараз?
- Я думаю, що через два роки ти будеш зайнята важливішими речами, ніж подібними міркуваннями. Наприклад, народженням нашого сина.
З моїх губ різко злітає зітхання. Я повертаю обличчя, на коротку мить наші очі зустрічаються, і мені здається, що наші погляди проникають одне в одного трохи глибше, ніж слід.
Щось між нами відбувається. Повітря розжарюється, мені стає важче дихати, і я ковтаю, відчуваючи ущільнення в животі і дивний стукіт крові по жилах. Кадик Кейна схвильовано смикається і я розумію: він відчуває те саме.
- Кім, - з його грудей виривається рвучке дихання. Мить - і ми зливаємося в такому полум'яному поцілунку, що в мене в прямому сенсі зводить легені.
Я вигинаюсь, обплітаючи долоньками його волосся, жадібно стискаючи його і відповідаючи на поцілунок. Руки Кейна стискають мою талію, він різко розвертає нас до стіни і припечатує мене до неї. Гаряче дихання лоскоче мені шию, його губи стають все спекотніше і нижче. Руки Кейна всюди: на моїй талії, стегнах, на попереку. Він ковзає долонями по моєму тілу, жадібно вбираючи кожен дотик, наші зітхання тихі, уривчасті і рвані. Кейн притискається до мене щільніше і запускає пальці під блузку, покриваючи мене шаленими поцілунками. Він нахиляє голову і тягнеться до мене, цілуючи мою шию, ключицю, спускаючись до грудей. Я заплющую очі і обхоплюю долонями його голову, болісно намагаючись не втратити розум від цієї неможливої, ніжної тортури. Моє тіло віддає приємним поколюванням, що наростає жаром у тих місцях, де він торкається мене губами, і я відчайдушно молюся, щоб не дозволити йому зайти далі, адже це неправильно, так, так неправильно... Я палаю під його поцілунками і нічого не можу з собою вдіяти. З моїх губ злітає тихий нестриманий стогін... І раптом - як сніг на голову - гучний тупіт маленьких ніжок.
Дихання Кейна застигає на моїй шиї.
- Дивіться, яке гарне слоненя у мене вийшло! - бадьорий вигук малечі прямо за нашою спиною.
Я ніби опинилася у комічному серіалі. Ми з Кейном стоїмо, жадібно вчепившись один в одного, - нас ніби одним натисканням кнопки поставили на паузу, - а позаду нас широко посміхається дитина, що нічого не підозрює, витягнувши руку із розмальованим листком.
Кейн різко видихає і відпускає мене. Мої руки неохоче залишають його волосся. Він вбирає вдих-видих і робить розворот. Він перетворюється всього за мить: стирає жаркі пориви пристрасті і розгладжує важке дихання, на його обличчі з'являється м'яка, добра посмішка. І тільки я знаю, як важко йому було взяти себе в руки.
- Так, Олівіє, дуже гарний малюнок, - підтверджує він.
Дитина опускає лист і примружується, переводячи між нами погляд.
- А що це ви тут робите? - з цікавістю питає вона.
- Ми... Просто обіймаємося, - Кейн запинається.
Я намагаюся придушити смішок, що рветься з грудей.
- Це як ми з тобою, так?
Кейн мало не давиться подихом.
- Так, маленька, як ми з тобою.
- А, ну тоді зрозуміло!
- Ти іди намалюй нам ще левенятко, потім покажеш, що у тебе вийшло, - пропонує Кейн.
- Добре! - радісно погоджується мала. Притиснувши лист до грудей, вона щасливо розвертається і біжить назад до кімнати. З-за зачинених дверей до мене долинає слабкий хрип і приглушене покашлювання.
