Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2 - Оксана Іванівна Думанська
Дід зареготав, а Юзеф з Янком підтримали, лиш Юрась посміхнувся і замислився.
— Ви мені підказуєте, що серед грабіжників був якийсь міський мешканець? У наґлянсованому взутті? — спитався він діда.
— Ви, пане слідчий, чоловік письменний, самі здогадайтеся. Он у наших хлопів, — він хитнув головою на Маґдебурків супровід, — штани в халявах... Казали люди, що їх входило в хату троє чи четверо, та лиш один подавав голос. Значить, тут його не знають.
— А він отакий вичепурений ходив грабувати, замість того, щоб вдавати хлопа?! — із сумнівом у голосі промовив Маґдебурко.
— Та він усіх нас має за ніщо! — сказав дід. — І ті дурні, що при ньому, розкаються, та буде пізно. — Чи не так, Юзеку?
Юзеф переступав з ноги на ногу, ніби йому приспічило до виходку, а Янко дивився кудись убік.
— І я кажу, — продовжував дід, — що паничі з міста — не товариші нашим парубкам. Чуєш, Янку?
Юрась уважно все вислухав, не втручаючись у дідові повчання, і в його голові вималювалась картина: якийсь міський зайда гуртує навколо себе таких юзеків та янків, бо чується тут у безпеці. На відміну від міста, де його можуть уже добре знати поліціянти та аґенти. Отже, видно пана по халявах?
— Але ж не приїздить він щовечора сюди, щоб уночі вдаватися до грабунку?! — спитав і ствердив водночас Маґдебурко. — Певно, у когось замешкав? То в кого?
Але питання зависло. Дід змовчав, а Кліма та Півень як би й не чули.
Юрась сердився на себе, що сумлінно погодився витрачати час у Городку, де в ньому бачать панича-чужака і не кажуть правди, замість того, щоб шукати вломників, які розбили касу нафтового товариства «Малопольська» при Марійській площі і поживилися на сто п'ятдесят тисяч.
Та треба було шукати тих ошустів, і наш нишпорка пішов до місцевої знаметитости — чудотворця Федька Мариняка: сей чоловік знав, як оберігати господарки, аби дідько не завдавав прикрощів ні коровам, ні челяді, тому всі темні на розум ґазди ходили до нього на пораду, приносячи з собою доброго рубана. Федько жив заможно, мав кількох наймитів, не всіх пускав до хати, а приймав на лавці під стодолою. Кажуть, він мав дар бачити вночі і на далеку відстань, промовляти голосами померлих людей, а також, як пес, упізнати чоловіка за запахом. Хоча всі господарі пахнуть однаковими «парфумами»: стайнею й стодолою.
Мариняк був чоловіком середнього зросту, веселий на виду, чорнобровий і ясноокий, лишень зуби мав дрібні і гострі, як у миші, що зразу викликало якісь неприємні вражіння. Юрася він зустрів без будь-якого остраху і запросив до світлиці — чистої, як перед Великоднем.
— Мушу сказати, чого ви до мене прийшли: шукаєте грабіжників.
— Гадаю, за той час, що я тут побутую, весь Городок знає, чим я займаюся, — гостро відповів Юрась.
— Воно то так, але не всі знають, на кого ви думаєте, — погодився Федько.
— А ви знаєте?
— Знаю! Ви шукаєте молодого чоловіка з міста, бо він не так вбраний, як наші хлопи.
— Ви його бачили?
Мариняк кліпнув очима, ніби не хотячи промовляти вголос.
— Хто він?
— Спитайте Юзефа і Янка, — він їх пригощав у корчмі.
— А хто четвертий?
— Ніхто — їх троє.
— Послухайте, це щось несусвітне! Вас тут мало не що два дні грабують, ви знаєте хто і мовчите?
— Моя хата скраю... Хай з ними воює закон!
— Тоді від імені закону наказую вам сказати, що то за міщух тут вами владує?
— Він називається Ґеньо, ходить в доброму анцуґу, мешкає у Львові на Личаківській...
Маґдебурко міг би розреготатися в очі цьому чудотворцю, та опанував себе.
— А де він зараз?
— Спить у коморі.
— В якій???
Федько перевів Юрася через сіни і штовхнув двері. На старому бамбетлі безжурно посвистував носом... Місько! А на підлозі стояли добре наґлянсовані мешти.
— Зачиніть двері і не випускайте! — прошепотів Юрась.
— Та він спатиме ще три доби! — заспокоїв Федько. — Я йому дав випити молока на мачині. Такий здоровий хлоп, а злякався, коли я забалакав голосом покійного нашого панотця, та й зомлів.
— А як він у вас опинився?
