Немезида - Агата Крісті

Реакція Антеї була зовсім іншою — швидкою, збудженою, майже радісною.

— Вериті? Ви сказали «Вериті»? Ви її знали? Ви мали на увазі Вериті Гант?

Лавінія Ґлін сказала:

— Ви говорите про ім’я чи прізвище?

— Я ніколи не чула такого прізвища, — сказала міс Марпл. — Я мала на увазі саме ім’я. Атож. Воно досить незвичайне, як мені здається. Вериті, — повторила вона замислено.

Вона дозволила, щоб клубок фіолетових вовняних ниток упав на підлогу, і розглянулася навколо з вибачливим і збентеженим виразом людини, яка усвідомлює, що зробила хибний крок, але не розуміє, як і чому це сталося.

— Пробачте… Пробачте мені. Я сказала щось таке, чого мені не слід було казати? Я зробила це лиш тому…

— Ні, усе гаразд, — сказала місіс Ґлін. — Просто річ у тому, що ми знаємо це ім’я і з ним у нас пов’язані тяжкі спогади.

— Воно просто спало мені на думку, — сказала міс Марпл усе ще тоном вибачення. — Бо це ім’я промовила бідолашна міс Темпл. Розумієте, я їздила до лікарні побачитися з нею вчора пополудні. Мене повіз туди професор Вонстед. Схоже, він думав, що я зможу — я не дуже уявляю собі, як це висловити — розбудити її в якийсь спосіб. Вона була без тями — і вони сподівалися — не те, щоб я була колись її подругою, але ми часто розмовляли з нею під час екскурсії й сиділи поруч в автобусі. Тому, можливо, він подумав, що я зможу бути корисною. Проте, боюся, я не виправдала його сподівання. Аж ніяк не виправдала. Я просто сиділа біля її ліжка й чекала, а потім вона промовила одне слово чи два, та вони, як мені здалося, нічого не означали. Але нарешті, коли мені вже треба було йти, вона розплющила очі, подивилася на мене — я не знаю, може, вона прийняла мене за когось іншого — і промовила це слово. Вериті! І немає нічого дивного в тому, що воно застрягло в моїй свідомості, а надто пригадалося тоді, коли вона померла вчора ввечері. Схоже, це було ім’я людини, про яку вона чомусь думала в останні години свого життя. Але, можливо, у ту мить вона просто думала про правду. Адже «вериті» й означає істину або правду, чи не так?

Вона перевела погляд із Клотільди на Аавінію, із Лавінії на Антею.

— Так звали дівчину, яку ми знали, — сказала Лавінія Ґлін. — Ось чому це так приголомшило нас.

— Бо вона померла жахливою смертю, — додала Антея.

Клотільда сказала своїм глибоким голосом:

— Антеє! Нема потреби повертатися до цієї історії.

— Але ж усі знали її дуже добре, — сказала Антея. Вона подивилася на міс Марпл. — Я подумала, що ви могли її знати, бо ви знали містера Рейфаєла. Я маю на увазі те, що він написав нам про вас, а отже, ви мусили знати його. І я подумала, що, можливо, він про все це вам розповів.

— Пробачте мені, — сказала міс Марпл. — Думаю, я не зовсім добре розумію, про що ви говорите.

— Вони знайшли її тіло в канаві, — сказала Антея.

Антею годі було стримати, якщо вже вона розійшлася, подумала міс Марпл. Але вона також подумала, що балакучість Антеї підсилювала напругу, у якій перебувала Клотільда. Вона тепер дістала хусточку спокійним, неуважним рухом. Витерла з очей сльози й випросталася, сидячи на стільці з глибоким і трагічним виразом в очах.

— Вериті, — сказала вона, — була дівчиною, яку ми дуже любили. Вона жила тут протягом певного часу. Вона була дуже мені дорога.

— І вона також любила тебе, — сказала Лавінія.

— Її батьки були моїми друзями, — сказала Клотільда. — Вони загинули в авіаційній катастрофі.

— Вона навчалася у школі у Фелоуфілді, — пояснила Лавінія. — Мабуть, саме тому міс Темпл і згадала про неї.

— О, я тепер розумію, — сказала міс Марпл. — Це та сама школа, де міс Темпл була директоркою? Я часто чула про Фелоуфілд, звичайно. Це дуже добра школа, чи не так?

— Атож, — сказала Клотільда. — Вериті навчалася там. Після того як її батьки загинули, вона оселилася в нас на той час, поки мала вирішити, що робитиме в майбутньому. Їй було вісімнадцять чи дев’ятнадцять років. Вона була дуже милою дівчиною, дуже приязною і дуже лагідною. Вона хотіла стати медсестрою, але в неї були чудові здібності, і міс Темпл наполягала, щоб вона пішла навчатися до університету. Тож вона готувалася до вступу в університет і відвідувала приватні уроки, коли сталася та жахлива подія.

Вона відвернула обличчя.

— Мені більше не хотілося б про це говорити.

— Звичайно, я розумію вас, — сказала міс Марпл. — Пробачте мені, що я торкнулася цієї трагедії. Я не знала. Я… не чула. Я, розумієте…

Її белькотіння ставало дедалі незв’язнішим.

II

Увечері міс Марпл довідалася трохи більше. Місіс Ґлін увійшла до її спальні, коли вона перевдягалася, щоб вийти й приєднатися до інших у готелі.

— Я вирішила прийти й розповісти вам трохи більше, — сказала місіс Ґлін, — про… про дівчину Вериті Гант. Звичайно, ви не могли знати, що наша сестра Клотільда любила її глибокою любов’ю, і її смерть стала для сестри тяжким ударом. Ми намагаємося ніколи про неї не згадувати, якщо можемо оминути цю тему, але думаю, буде ліпше, якщо я вам розповім про все, і ви все зрозумієте. Певно, Вериті, нічого нам не розповівши, близько познайомилася з небажаним — більше, аніж небажаним, бо він виявився небезпечним, — молодиком, який уже мав неприємності з правосуддям. Одного разу він відвідав нас, коли був тут проїздом. Ми знали його батька дуже добре. — Вона на мить замовкла. — Я думаю, що ліпше буде розповісти вам усю правду, якщо ви її не знаєте, а схоже, ви її не знаєте. То був син містера Рейфаєла, Майкл…

— О Боже, — сказала міс Марпл. — Ні, я не пригадую його імені, але я чула, що в містера Рейфаєла був син… не дуже задовільної поведінки, як мені казали.

— Набагато гірше, — сказала місіс Ґлін. — Він завжди мав із Майклом великий клопіт. Раз чи двічі хлопця притягували до суду за різні правопорушення. Одного разу то була спроба зґвалтування дівчини підліткового віку, другого — щось подібне. Як на мене, то судді ставляться надто поблажливо до таких вчинків. Вони не хочуть руйнувати університетську кар’єру молодика. А тому обмежуються якимсь умовним покаранням — я