Міжконтинентальний вузол - Юліан Семенов

— Курбського поляки зробили командуючим, — сказав тоді Босенко. — А мене?

Почали доручати роботу, пов'язану з консультаціями; відразу зрозумів, що це об'їдки, триває перевірка; чужинець він і є чужинець; потім запросили прочитати лекцію десятьом бовдурам; контакту не вийшло, хоч люди тут виховані, такту навчені з дитинства, в очі нічого прикрого не кажуть, просто перестають спілкуватись, якщо не припав до душі.

Поскаржився, що не знає країни; «хочу подивитися Америку»; це питання досить довго обговорювалося в керівника управління, потім виділили двох супровідників; у Сан-Франціско відчув такий жах — навіть дух перехопило: два молоді негри тричі обігнали його автомобіль; машинально сховав голову під щиток, добре при цьому розуміючи: коли вдарять із автомата, щиток не врятує, знесе череп запросто, розкидає мозок по салону, оздобленому м'якою червоною шкірою; відтоді став пити ще більше; двічі запропонували переглянути запис розмови з перебіжчиками. Боровся із спокусою: нехай ці молодики посидять, як я, у підвалі, при сліпучому світлі прожектора, нехай поводять їх на допити; але, побоюючись, що може засвітитись, ухилився від прямої відповіді; американці посміялися, поплескали його по плечу: «Ви тепер живете у вільній країні, не бійтеся висловлювати свою думку відверто, це вам не Росія, де треба контролювати кожне слово».

… Кемплерові зрадів; той крив на всі заставки Ленглі, обзивав шефів безголовими бюрократами; якось пожартував: «Скажіть, до кого звернутися, втечу в Москву, отам мене повинні оцінити, правда ж?!»

Із запитальником Босенко працював захоплено; поцікавився, чи надійна людина, яка має відповісти на все те, про що запитує, — танки, самохідки і таке інше…

— Німецький полковник, — відповів Кемплер, — досить компетентний, учився в Москві, дружина — росіянка.

Босенко посміхнувся:

— Ну, тоді я поставлю так запитання, щоб німець ві повідав, а не росіянин. Скільки можна зі мною темнити.

— Якби не був таким розумним, не темнили б, — несподівано жорстко відповів Кемплер. — Людина з ваш вправністю могла б багато чого добитися вдома, якого біса полізли в наше болото?!

Сказав це не випадково; за багато років у Босенка нагромадилася достатня інформація; вичислили, що особливо добре він працює, коли ображений, — якась форма самоствердження.

7

… Після того, як запитальник був готовий, ЗДРО запросив до себе Лайджеста, — той свого часу вивчав усі зв'язки Пеньковського.

— Слухайте, Джо, називаючи «Н-52» надзвичайно перспективною людиною з оточення полковника, ви базувалися на розмовах з ним самим? Чи на його інформації?

— Ні, насамперед на усній інформації Олега Володимировича… Він назвав мені «Н-52» у Лондоні, після вечері…

— Чи не хочете згадати подробиці?

— Є запис нашої розмови. Я фіксував усі розмови з Олегом Пеньковським; щоб потім було легше налагоджувати перевірку його інформації…

— Ви йому не до кінця вірили? — з якоюсь затаєною тугою спитав ЗДРО; його круглі карі очі були сумні, обличчя бліде, вкрите зморшками, — такі персонажі, як правило, грають образи добрих і справедливих сищиків з кримінальної поліції, один проти всіх, пістолета не носить, логік, відчуває злочинця й ламає його під час фінальної розмови. — Ви не вірили Пеньковському, — повторив він, тепер уже не запитливо, а жорстко, стверджуючи свою правоту..

— Признатися, було так, — не поспішаючи, немов заперечуючи самому собі, відповів Дайджест. — Я й зараз не до кінця певен, що його розстріляли… Могли поставити хороший спектакль, щоб підтвердити передану нам через нього дезинформацію…

— Тоді і «Н-52» може виявитися каналом дезинформації?

— Може. Я не вірю росіянам. Вони не прогадають.

— Але ж дані «Н-52» збігаються з тими даними, які одержує НСА[11], Джо. Це не агентурна розвідка, а техніка, тут не придумаєш… І ці дані не на нашу користь.

Лайджест знову знизав плечима:

— Я висловлюю свою точку зору, може, я помиляюсь, мені важко переступити через себе… Що ж до подробиць, не зафіксованих у запису… Хай йому чорт, це нелегко переказати… Буває одна гримаса говорить більше, ніж розгорнута шифротелеграма… Коли Пеньковський сказав, що містер Кульков пройнятий спопеляючою пристрастю скакати по сходах угору, хапаючись не за поручні, а за імена, він так посміхнувся, така гама почуттів була у цій посмішці… Росіяни надзвичайно багатозначні в міміці… Це тільки наші «кремленологи» називають їх скованими… Дурниці… Треба тільки збагнути їх, уміти вдивлятися в їхні очі, вичисляти смисл мовчання або ж манеру всміхатися… Найкращі міми світу, повірте слову…

— «Спопеляюча пристрасть скакати по сходах, хапаючись за імена», — замислено повторив ЗДРО. — Знаєте, в цьому справді характер людини… Мабуть, «Н-52» образиться, коли його підштовхнути до моделі відповіді?

— Чому? Навпаки. Він охоче висловить свою думку, якщо зрозуміє, чого ми від нього ждемо.

— Що ви маєте на увазі? — насторожився ЗДРО. — Ми ждемо від нього того самого, що й раніше: об'єктивної інформації…

Лайджест зітхнув:

— Бос, іноді я відчуваю смертельну втому від того, що ми все хитруємо, знаючи, що кожен добре розуміє цю Затаєну хитрість, — кожен проти кожного… Словом: не бійтеся підказати «Н-52» те, що хочете почути. Він правильно зрозуміє вас. Тільки заспокойте його патетикою. Росіяни дуже високо цінять затаєний смисл слова… «Чи правильно ми зрозуміли вас, дорогий друже, що Кремль не зупиниться ні перед якими заходами, щоб, — на випадок різкого охолодження американо-радянських відносин, які пов'язані з «оборонною стратегічною ініціативою», — добитися негайної й страхітливої переваги, кинувши на це всі свої резерви?» Таке формулювання він прийме, повірте… Я ж старий, я знаю, бос, що вам потрібно… Хитруйте з молодими та з начальниками, а мене тримайте за союзника. Я ночами думаю, як улаштуватися, коли вийду на пенсію… Мені стало скучно приїжджати на роботу кожного ранку, бос… Остеохондроз, пієлонефрит, та й до того ж не бачу реальних результатів… А я американець, справжній американець, я працюю з радістю тільки тоді, коли є видимі результати… Росія — це болото, яке засмокче всіх нас… Вони ірреальні, нічого в нас з ними не вийде, повірте слову, бос…

«Ну й спритний чоловік, чи не так?!»

Під час перерви Кульков не попросив секретаря замовити йому обід у кабінет, а подався в сусіднє кафе, взяв салат і сосиски, підійшов до телефону-автомата і, перевірившись, тричі набрав той самий помер — Юрса, звичайно; це означало, чого й треба було чекати: «конче потрібен негайний зв'язок».

… Славін терпіти не міг свого великого, начальницького стола в кабінеті, що вирізнявся якоюсь дивною п'ятикутною формою; «Він у всьому оригінал, — кепкували ті, хто не дуже прихильно ставився до полковника, —