Міжконтинентальний вузол - Юліан Семенов

— Коли я правильно зрозумів, у нинішній ситуації вас не цікавить правда, Сем? Вам потрібна брехня, вигідна для діла?

— Взагалі — це так, — Пім усміхнувся. — Якщо ставки зроблено, пізно думати про заповіді Біблії.

3

«Москва, Посольство США, резидентові ЦРУ.

Негайно запросіть «Н-52» не тільки про фактично існуючий ракетний арсенал, а й про тенденції випуску нової продукції, і також про те, скільки нових видів міжконтинентальних ракет могло б бути запущено у виробництво, — маючи на увазі можливу ситуацію на женевських переговорах.

ЗДРО».

4

Резидент підсунув Роберту Юрсу шифротелеграму З Ленглі; той прочитав її, спересердя вилаявся:

— Ідіотизм якийсь, я не можу ставити…

— Тсс, Роберт…

Юрс узяв ручку, написав на аркуші паперу: «Центральне розвідувальне управління. Прошу подати конкретні запитання з кожної позиції, яка цікавить нас. Агент зобов'язаний передавати дані, а не ділитися міркуваннями з приводу того, що «повинно бути зроблено, коли…»

Резидент двічі прочитав текст, зробив поправку, яка пом'якшувала топ телеграми (замість слів «агент зобов'язаний передавати дані» написав: «набагато доцільніше, коли ми й надалі одержуватимемо ту інформацію, що становить найсерйозніший стратегічний інтерес, ніж»), і відправив документ шифрувальникам, закінчивши його фразою про те, що «Н-52» — найцінніше джерело секретної інформації, яке треба всіляко оберігати, запускаючи в роботу тільки в екстремальній ситуації; використовувати його, щоб з'ясувати самі лише тенденції, нераціонально; росіяни, особливо такого рівня, як «Н-52», звикли до конкретизації запитання і відповіді…

5

Одержавши цю телеграму з московської резидентур ЗДРО досить довго сидів над нею, потім виїхав з місто, зустрівся, — дотримуючись у повній мірі конспірації, — з головою ракетної корпорації Семом Пімом, а після цього викликав Кемплера, шефа секції «особливого призначення».

— Слухайте, Алек, а де той Пол? Раніше він, мені здається, мав ім'я Анхел?..

— Пол на базі, — відповів Кемплер, — де ж йому ще бути?

— У якому він стані?

— В цілком пристойному… Ми трохи обмежили його в алкоголі, тепер він прийшов до тями.

— Гадаєте, його можна включити в комбінацію?

Кемплер, невеличкий колобок з сяючими очима, немов у сповненої радості дитини, спитав:

— Справа пов'язана з виїздом?

— Ні. З консультацією.

— Звичайно, з російської проблематики?

— Безперечно.

— Можна.

— Ви йому абсолютно вірите?

— Перебіжчикам ніхто абсолютно не вірить. У чому полягатиме його завдання?

— Сьогодні, добре було б до обіду, він має скласти запитальник… Скажімо, на танковий потенціал росіян у Східній Німеччині… Мене цікавить метода його мислення, ясно? Треба, щоб росіянина запитував росіянин, ось у чому заковика. І найбільше мене цікавить, щоб цей самий Анхел склав частину запитань в умовному способі. Не зрозуміли? Поясню. Нас цікавить таке: що зроблять росіяни, коли ми домовимося з ними про якусь угоду, пов'язану з «мірою довір'я» в Центральній Європі… Чи виведуть вони війська, чи почнуть, як завжди, хитрувати? Як? Мене цікавлять насамперед припущення, що грунтуються на думках компетентних керівників, довірчі розмови з тими, хто має виходи, все, що завгодно, тільки не особиста думка агента. Американець ніколи не зрозуміє психології мислення російського агента так, як це зрозуміє саме росіянин… Мене цікавить: як поведуться росіяни, коли, скажімо, переговори про міру довір'я є для них способом виграти час і запустити в серію нові види… танків… Нехай ваш Анхел складе розгорнутий і детальний запитальник. Потягне?

6

… Анхелом був Олексій Босенко, який утік на Захід у 1964 році; під час першої розмови з американськими розвідниками в Берні заявив: «Саме я зустрічався з Лі Харві Освальдом, коли той попросив у Союзі політичного притулку, а Москва йому в цьому відмовила; саме я був тим, хто прийшов до нього в номер, коли він, приголомшений відмовою властей, імітував самогубство у ванні, перерізавши не ту вену»…

Працівники європейської резидентури ЦРУ слухали його з затаєним інтересом, тоді відправили у Вашінгтон, привезли в Ленглі, тиждень допитували, а потім посадили в камеру, де він пробув тринадцять місяців; випустивши, нарешті, з одиночки, йому зробили пластичну операцію на обличчі, вручили нові документи й закинули на базу — ні виїхати вільно, ні знайомих запросити, тотальна ізоляція; так тривало ще півтора року; потім підвели (хлопчик я, чи що, не розумію?) «приятеля», журналіста Джозефа і жінку, яка потім стала дружиною; через багато років дозволили ходити по місту; в невеличкому барі, вночі, коли вирішив «нахлистатися», підійшов рудий хлопець і шепнув: «Я від головного». Босенко неквапливо обернувся і зразу ж запустив у веснянкувате обличчя пляшкою; ти диви, перевірку мені влаштовують, у мене спитали б, як це треба робити; з тугою пригадав Ніколину Гору, освітлені підмосковним сонцем верховіття високих сосен, їхні гладенькі, янтарні стовбури; щодалі, то виразніше відчував смак шашлику, який смажили на вогні, зібравшись компанією в неділю на березі Москви-ріки; коли гуляли, то гуляли від душі, не так, як тут, один видав, три у думці; ех, життя, життя, от уже воістину не знаємо, що робимо.

Босенко добре розумів, що «дружина» пише про нього кожного тижня рапорти, передаючи їх контакту кожної п'ятниці, коли виїжджала до міста робити покупки; Джозеф був не журналістом, а невропатологом із спецгрупи ЦРУ, намагався скласти точний психологічний портрет перебіжчика; пиши, пиши, рило, чорта з два ти мене зрозумієш; пив тепер щодня; похмелятися вранці дружина не дозволяла відтоді, як почалося безсоння; смоктав тільки перед обідом, та й то їхній паршивий хайбол; ех, скляночку б столичної, — грець із ним, нехай і без закрутки, але свого б, рідного, яке холодить, бадьорить і відтягує… Помалу прийшло страшне відчуття настирливої і самотньої присутності на чужому святі: люди навколо мандрували, веселилися, розкуті, міцні, впевнені в собі, а він був маленьким прохачем у величезній приймальні, де навіть секретарки немає, — автомат-робот, що розмовляє байдужим, нелюдським, скрегітливим голосом: «Вуд ю пліз сіт даун енд вейт а літтл біт»…[9] А чого чекати? Поїзд пішов, промайнув на сліпій швидкості всі станції з милими серцю назвами, назад не повернеш… До дружини відчував гостру ненависть, коли вона вночі шепотіла: «До ю вонт ту мейк лав віз мі?»[10] Господи, не так це треба говорити! Любов не робота, хіба слово «робити» пасує до неї?!

Імена й прізвища йому міняли досить часто, перекидали з бази на базу, безіменний мандрівник, у якому кожен бачить іноземця; боже мій, який же гіркий хліб на чужині…

Коли стало зовсім погано, журналіст, котрий не залишав його ні на один день, завів розмову про князя