Втрата - Лінвуд Барклі
Я прочитав це двічі, а потім угорі своєю червоною авторучкою намалював велику літеру «А».[24]
Я хотів під час обідньої перерви знову заїхати до крамниці Памели й побачитися з Синтією, та коли йшов до свого автомобіля, що стояв на паркувальному майданчику вчительського корпусу, то побачив, що Лорін Велс ставить свою машину на порожнє місце поруч із моїм, кермуючи однією рукою, а другою притискаючи до вуха мобільний телефон.
Мені щастило уникати зустрічей із нею протягом двох останніх днів, і я зовсім не хотів розмовляти з нею тепер, але вона вже опускала шибку свого вікна і підняла підборіддя в моєму напрямку, все ще тримаючи біля вуха свій телефон і подаючи мені сигнал зачекати. Вона зупинила машину, сказала: «Я на секунду» в слухавку телефону, а тоді обернулася до мене.
— Привіт, — сказала вона. — Я не бачилася з вами відтоді, як ви знову поїхали зустрічатися з Полою. Вас знову показуватимуть на шоу?
— Ні, — сказав я.
На її обличчі з’явився вираз розчарування.
— Це погано, — сказала вона. — Адже це могло б вам допомогти, еге ж? То Пола сказала вам «ні»?
— Нічого подібного, — сказав я.
— Послухайте-но, — сказала Лорін. — Ви можете зробити мені одну приємність? Це забере у вас одну секунду. Ви можете сказати: «Привіт!» моїй подрузі?
— Що?
Вона піднесла мобільник до мого обличчя.
— Її звуть Рашель. Ви лише привітайтеся з нею. Ви скажіть їй: «Привіт, Рашель». Вона помре, коли я скажу їй, що ви той самий чоловік, чия дружина була на тому шоу.
Я відчинив дверці свого автомобіля і, перш ніж сісти в нього, сказав:
— Займіться ділом, Лорін.
Вона витріщилася на мене з роззявленим ротом, а потім закричала достатньо голосно, щоб я почув її слова крізь скло автомобіля:
— Думаєте, ви казна-яка цяця, але ви ніхто!
Коли я приїхав до крамниці Памели, Синтії там не було.
— Вона телефонувала й повідомила, що чекає слюсаря, — сказала мені Памела.
Я подивився на свого годинника. Було близько першої. Я прикинув, що якби слюсар прийшов учасно, то він би пішов о десятій, об одинадцятій щонайпізніше. Я потягся в кишеню по свій мобільник, але Памела запропонувала мені скористатися телефоном, який стояв на прилавку.
— Привіт, Памело, — сказала Синтія, коли відповіла на дзвінок і побачила номер, що висвітився на дисплеї її мобільника. — Пробач мені. Я вже їду.
— Це я, — сказав я.
— Ти?
— Я заїхав сюди, думав ти тут.
— Слюсар запізнився, він пішов лише кілька хвилин тому. Я щойно виїхала.
Памела сказала мені:
— Скажи їй, нехай не хвилюється, все гаразд. Вона може бути вільною цілий день.
— Ти чула? — запитав я.
— Атож. Це добре. Я зараз неспроможна зосередитися ні на чому. Містер Ейбеґнел телефонував. Він хоче бачити нас. Він приїде о пів на п’яту. Ти зможеш на цей час бути вдома?
— Звичайно, зможу. Що він сказав? Йому вдалося щось знайти?
Брови Памели підскочили вгору.
— Він не сказав. Сказав, ми все обговоримо, коли він приїде.
— Ти окей?
— Мені трохи моторошно.
— Мені теж. Мабуть, він скаже нам, що не знайшов нічого.
— Знаю.
— Ми їдемо завтра до Тес?
— Я залишила їй повідомлення. Не запізнюйся, гаразд?
Коли я поклав слухавку, Памела спитала:
— Що там у вас відбувається?
— Синтія найняла… ми найняли приватного детектива, щоб він розслідував зникнення її родини.
— О! — сказала вона. — Це, звичайно, не моя справа, але якби ви запитали мене, то я сказала б, що ви викидаєте гроші на вітер, адже це сталося дуже давно. Ніхто ніколи не довідається про те, що сталося в ту ніч.
— Бувай, Памело, — сказав я. — Дякую, що дозволила скористатися телефоном.
— Хочете кави? — запитала Синтія, коли Дентон Ейбеґнел увійшов у дім.
— З великим задоволенням, — сказав він. — Не відмовлюся.
Він сів на кушетку, й Синтія принесла на таці каву та чашки, а також цукор, вершки і кілька плиток шоколаду. Вона розлила каву у три чашки, піднесла тарілку з шоколадом Ейбеґнелові, й він узяв одну плитку, а тим часом і я, і Синтія волали у глибині своєї свідомості: «Ради Бога, скажіть нам, що ви знаєте — ми не зможемо витерпіти й однієї хвилини!»
Синтія подивилася на тацю і сказала мені:
— Тут лише дві ложечки, Тері. Ти не зміг би принести ще одну?
Я пішов на кухню, висунув шухляду з ложками, ножами та виделками, щоб знайти ложечку, й мою увагу привернула якась річ, що лежала між краєм пластикової коробки для ложок, ножів та виделок і стінкою шухляди, де було безліч усілякого дріб’язку, від олівців та авторучок до маленьких пластикових прищіпок, якими скріплюються ручки торбин для хліба.
Ключ.
Я дістав його звідти. Це був той самий запасний ключ від дверей, який раніше завжди висів на гачку.
Я повернувся у вітальню з ложечкою й сів саме в ту мить, коли Ейбеґнел дістав свого записника. Він розкрив його, перегорнув кілька сторінок і промовив:
— Нумо подивімося, що я тут маю.
Синтія і я терпляче усміхнулися.
— Окей, ось воно, — сказав він. — Місіс Арчер, що ви можете розповісти мені про Вінса Флемінґа?
— Вінса Флемінґа?
— Атож. Того хлопця, з яким ви були в ту ніч. Ви й він сиділи в припаркованому автомобілі… — Він урвав себе на мить. — Пробачте мені, — сказав він, подивившись на Синтію, а потім на мене, а потім знову на Синтію, — чи вам зручно розмовляти про це зі мною у присутності свого чоловіка?
— Цілком, — відповіла вона.
— Ви перебували в тому припаркованому автомобілі біля торговельного центру, якщо не помиляюся. Саме там і знайшов вас батько й привіз додому.
— Так.
— Мені пощастило переглянути поліційні документи, зібрані в цій справі, а режисер того телевізійного шоу дозволила мені переглянути стрічку їхнього телефільму — на жаль, я його не бачив, коли цю програму показували вперше, я не захоплююся кримінальними шоу — але більшість інформації, яку вони показали, вони отримали в поліції. І той хлопець, Вінс Флемінґ, він має трохи сумнівну історію, якщо ви розумієте, до чого я веду.
— Боюся, я з ним більше не зустрічалася після тієї ночі, — сказала
