Імітація - Євгенія Анатоліївна Кононенко

— Через два дні після того, як вони сюди прийшли.

— Значить, п’ятнадцятого жовтня.

— Так, десь на Покрову!

— То я вам офіційно можу сказати: ваша аплікація ще не розглядалася! Її розглядатимуть тільки в середині грудня, і, можливо, вам нададуть грант. А поки вам треба чекати.

— Я бачу стан вашої школи, і всі ви дуже добросовісні педагоги, — сказала Лариса, яка досі мовчала, — я спробую допомогти вам, коли буде засідання комісії. Але поки ще рано чекати результату.

— Ми готові допомогти вам усім, щиро, від усього серця, — Олександр Чеканчук промовляв завчені слова, які сиділи в його пам’яті так само міцно, як текст екскурсії в пам’яті Гіда зі стажем, — але Лондонська філія не дає стільки грошей, щоб відбудувати мистецькі школи в усій Україні.

Кубов повернувся до учительської, він готовий везти гостей далі. Але розмову ще не закінчено.

— А як же повідомлення на вашому комп’ютері, Колю? — одна з учительок хапає Кубова за рукава, він легенько відштовхує жінку, демонстративно обтрушує свою руку після її дотику, — там же було сказано для покійного Анатолія Трохимовича: заїду на один день! Значить, нам усе-таки виділили якісь гроші!

Лариса, яка бачила Мар’янине повідомлення, каже, що з нього не випливає, ніби для них везуть гроші. Можливо, наша співробітниця хотіла щось уточнити. В повідомленні не йшлося про гроші для вас! Та їх і не могло бути так швидко.

Київські гості ледве вибралися з жалюгідного приміщення музичної школи. Кубов посадив їх до машини, повіз на обід до себе. Сказав, що мама не обідатиме з ними, вона пішла збирати відомості про Таньку — хто і коли бачив її востаннє. У Кубової мами з’явилася велика мета: засадити за ґрати вбивцю Таньку. А слідчий, що веде справу Анатолія, тим часом сказав Кубову, що сумнівається щодо участі алкоголічки Таньки у цій справі. Адже на сокирі, якою було, вбито Анатолія, не було жодних відбитків пальців. Танька не дійшла б до того, щоб обтирати знаряддя вбивства, або працювати в рукавичках. Це міг зробити якщо не досвідчений вбивця, то, принаймні, менш здеґрадований суб’єкт.

— А хто знайшов убитого Анатолія? І коли?

— Це сталося години через дві після вбивства. Він мав конфлікт із тими стервами — ви їх щойно бачили: дай гроші! дай гроші! їм тільки гроші! А що людину загубили, то начхати.

— Вони всі нещасні жінки...

— Я ж не кажу, що вони щасливі... Так от, вони на нього наїхали, а він пішов додому ніякий. А потім вони посиділи, посиділи своїм бабським колом і пішли просити вибачення. А я ще до того отримав повідомлення від вас. На роботі вирішив його не турбувати, хай людина закінчить робочий день. Я й не знав, як про це йому сказати. Але мене завжди моя мама вчила: краще гірка правда, ніж солодка брехня. І я пішов до нього. Під’їхав до Над’ярної вулиці, а там ті паскудні баби верещать: ой, Анатолія Трохимовича зарубали. Одна з них лежить на сходинках, а інші ллють на неї воду... — Кубов вихопив з-за пазухи мобілку, соковито виматюкав абонента ще до того, як той йому щось сказав, а потім запросив гостей до столу.

Обід накрили на східній веранді з кольоровими вікнами.

— Коли надворі така сірість, як зараз, я люблю обідати тут, — каже Кубов, а Лариса й Чеканчук згадують, що про таку веранду мріє юна художниця Люба Козова, що на них у Києві чекають проблеми з її картинами... А поки у кожного на тарілці лежить по цілій курці з рум’яною шкірочкою, а по обидва боки від тарілок дружина Кубова Свєта поставила піали з ароматизованою рідиною для миття пальців — саме так радить сервувати стіл журнал «ЕІІе». Дружина Кубова на відміну від його мами переважно мовчить, у розмови чоловіка та його гостей не втручається, проте й цінних ідей від неї не почуєш.

Лариса розпитує Кубова, коли викликали міліцію до зарубаного Сумцова. Кубов розповів, що нещасний Анатолій ще був живий. Поки вчительки верещали і втрачали свідомість, він кинувся до Анатолія із запитанням: Толю, хто це тебе так? Скажи! А Толя з кривавою головою прохрипів: яке це має значення? Хай собі живе, якщо зможе... Це було страшно. Я багато смертей бачив, у мене робота така. Але тоді я аж прямо весь став сам не свій. Єдине, що радує, так це те, що Толя не дізнався про загибель Мар’яни. І чого він ту Таньку вигороджував? А може, то й не Танька була...

— Колю, ти кажеш, що ти тоді викликав міліцію.

— Не я, а одна з тих баб, але по моєму мобілу.

— Але тоді ж можна було взяти собаку і знайти вбивцю!

— Так і зробили. Я сказав хлопцям, які приїхали: знайдіть убивцю мого друга. Але ті баби затерли всі сліди. Собака прийшов у дім до одної з них... От н-нікчемні істоти! Втім, ви їх сьогодні бачили на власні очі.

— Колю, а ти б не хотів побудувати музичну школу в рідному місті? Яка б це була пам’ять про друга Анатолія!

— Як це — побудувати? На свої гроші? А тоді усі ці... — Кубов робить широкий жест, — захочуть, щоб я будував будинки їм. І не менші, ніж ото в мене!

— Їм усім будувати будинки не треба. А музичну школу