Колекцiя пристрастей, або Пригоди молодої українки - Наталія Володимирівна Сняданко

1) не підглядати в рукопис сусіда;

2) не відмовлятися взяти участь;

3) написати 3 сонети, темою яких є освідчення в коханні спочатку капелюхові, потім краватці, а далі – капцям партнера;

4) пари будуть визначені шляхом жеребкування;

5) переможців визначатиме сама іменинниця, вона ж і єдина, хто звільняється від участі в конкурсі.

Неважко здогадатися, що переможцями було визнано нас із Германом Гуґо Зіґфрідом Ґарольдом, хоча написані нами сонети навряд чи надаються до друку навіть із самокритичною метою. Уже хоча б через те, що слово «капелюх» у нас обох римувалося із «твоїх вух», «краватка» із «шоколадкою», а «ноги», – правильно, – з «дороги». Писати сонети німецькою мовою, у вибраному товаристві німецьких філологів і філологинь, після добрячої порції німецьких сардельок і французького вина, для філолога українського – справа, скажу я Вам, далеко не розважальна.

Так Крісті досягнула першого, як їй на той момент здавалося, успіху. Тішачись власною геніальністю, а ще більше – телепатичною схожістю думок і образів, ми провели решту вечора у жвавому обговоренні того, чи подобається мені у Фрайбурзі (тема не менш універсальна, а головне, набагато ширша, ніж безсмертна тема погоди).

Розмореність липневого вечора, майстерно засмажені сосиски, вино й екзотичний десерт робили свою справу. Мені дедалі більше подобалося те, що мене оточувало. І навіть почало здаватися нормальним, що всі розмови точилися довкола семінарських занять із поетики і важливості метафори в пізнього Ґьоте. Я готова була змиритися і з тим, що ніхто з німців та німкень, із якими мені пощастило познайомитися протягом півторарічного мого перебування в цій країні, не здогадалися почати розмову з чогось іншого, крім запитання, чи подобається мені Німеччина, німці, німецька мова, німецька кухня, німецька ментальність. Треба віддати належне моєму співрозмовникові, він припустив таку можливість:

– Тебе, напевно, всі про це питають. Але чи не все одно, про що ми зараз будемо говорити?

– Усе одно, – сказала я, і це справді було все одно. Теплий літній вечір закликав розслабитися і ні про що не думати, я поступово напивалася і розуміла, що подобається цьому хлопцеві зовсім не моє опанування структурою німецького речення, хоча він уже втретє робить мені за це комплімент, а мені – зовсім не його опанування технікою написання сонетів, хоча я вже двічі йому про це сказала. Ми продовжували жваву бесіду, тему якої, я підозрюю, Герман Гуґо Зіґфрід Ґарольд зараз може відтворити настільки ж погано, як і я. Зрештою, тема й не мала нічого спільного з тим, про що думав кожен із нас.

Ці думки було озвучено рівно через тиждень, коли ми повернулися після багатогодинної прогулянки лісом із такою ж багатогодинною розмовою, тривалість і жвавість якої не заважала їй бути саме настільки позбавленою найменшого змісту, як це буває тільки із свіжозакоханими. Тобто – цілковито.

Під час цієї прогулянки ми зустріли дивного чоловіка, брудного й обдертого, із типовим поглядом наркомана, нашого однолітка, який почав показувати нам свою ногу і розповідати, що вона дуже хвора, тому він потребує термінової лікарської допомоги. Ми відреагували неправильно, і замість того щоб дати йому грошей, привели до найближчої кнайпи, пригостили пивом і попросили зачекати, а Герман викликав «швидку допомогу». Чоловік насторожено стежив за нашою розмовою, явно не розуміючи, навіщо ми так довго втішаємося його присутністю. А коли побачив лікарів, то зірвався з-за столу і кинувся тікати, зовсім не накульгуючи на хвору ногу.

Увечері ми зайшли до помешкання, яке винаймав Герман Гуґо Зіґфрід Ґарольд у Фрайбурзі, і приготували вечерю, під час якої кожен сказав, що ще ніколи не їв нічого смачнішого. І це була чистісінька правда, хоча я певна, що якби хтось нас тоді чи пізніше запитав, що ж саме це було, навряд чи зміг би отримати змістовну відповідь.

– Ти не хочеш залишитися в мене цієї ночі? – запитав Герман, і мені здалося, ніби я чула це від нього вже сотні разів, так природно, логічно і просто це прозвучало.

– Звичайно, хочу, – відповіла я, хоча мама завжди вчила мене, як вчили мами і всіх інших добре вихованих дівчат, що не варто починати інтимні стосунки з чоловіком занадто рано, і при цьому мала на увазі далеко не другу зустріч.

– Я не занадто поспішив із цією пропозицією? – запитав Герман Гуґо Зіґфрід Ґарольд, якого мама теж, очевидно, вчила чогось подібного про стосунки з жінками.

– Так, але саме це мені подобається, – навряд чи таку відповідь можна вважати логічною, але нам обом тоді вона видалася цілком логічною, більше від того, все, що ми робили, видавалося тим логічнішим, що більше воно суперечило будь-яким приписам здорового глузду.

Ще через тиждень ми вже мешкали разом. Якщо скласти рейтингову шкалу тих, хто опинився у стані найбільшого шоку, дізнавшись про це, Крісті, безперечно, опиниться на першому місці.

Якщо Ви думаєте, що ця історія закінчилася саме так, то помиляєтесь. Адже навіть якби вона закінчилася подібним чином у житті, то такого аж ніяк не могло б статися в літературному творі. «Щасливі випадки для літератури нецікаві», – писав маловідомий фрайбурзький автор, навряд чи відкриваючи щось нове уважному поціновувачеві белетристики. Чи читали Ви колись цікавий роман, повість чи хоча б оповідання, в якому кохання не лише було б взаємним, доречним і вчасним, а й закінчувалося б щасливо? Я вже не кажу про випадок, у якому воно взагалі б не закінчувалося. Мені такі твори не траплялися.

Тому не могло цього трапитися і в нашому з Германом Гуґо Зіґфрідом Ґарольдом фон Драхенфельдом випадку.

Проживши разом трохи більше ніж три тижні, ми вирішили зачекати з одруженням. І зовсім не через те, про що Ви подумали. А тому, що для оформлення документів на шлюб мені потрібно було одержати довідки:

а) із міського ЗАГСу м. Львова, яка б засвідчила мій цивільний стан;

б) районного ЗАГСу м. Львова за місцем прописки, яка б ще раз засвідчила мій цивільний стан;

в) із ЖЕКу м. Львова за місцем прописки, яка підтвердила б наявність останньої;

г) із районного відділу міліції м. Львова, яка б підтвердила незаплямованість моєї репутації перед органами охорони правопорядку;

ґ) із міського ВВІРу, яка б підтвердила згоду останнього з фактом залишення мною країни;

д) завірену в нотаріуса письмову згоду моїх батьків на одруження;

e) переклад усіх вищезазначених документів німецькою мовою і завірення цього перекладу нотаріусом;

є) дозвіл українського консульства в Німеччині на одруження української громадянки з підданим ворожої нам