Моя ніжна крутихвістка - Марина Тітова
— Точно! Хто ж має віддуватися за цих наречених, слабаків? Вимагаємо, щоб дружба поцілував дружку! — заскандував і хрещений Мілани, підійшовши до нашого столику ближче, а за ним підтягнулись й інші голоси, бажаючи хліба й видовища.
Я кинув невдоволений погляд на Макса. Мілана вже штовхала його в бік з проханням, щось сказати чи зробити, та її суджений лише розвів руками.
Не знаю, що мною керували цієї митті, та я розгубився і повівся на все це, не змігши заперечити, а через кілька секунд завмер біля Юлі.
У дівчини почервоніли щоки. Вона намагалася не дивитися ні на кого. Коли ж я вже нависав над нею скелею, поглянула на мене так, ніби шукали в моїй особі порятунок. Проте, що я міг зробити? Люди просять. До того ж, що тут такого? Вона ж мене подобається, то чом би й не скористатися шансом?
Оскільки дружка навіть не спромоглася встати із-за столу, а людоньки не замовкали — вирішив не баритися. Ну і щоб не застидати Юлю ще більше, подумав, що якщо цмокну її в щічку — це задовільнить усіх. Тому швидким вітром нахилився і залишив слід своїх губ на її щоці.
Юля хутко приклала свою долоню до місця, якого я щойно торкнувся, немов то були не губи, а ножиці, які врізали її. І зашарілася ще більше, проте вже хоч поглянула на мене і пробіглася мигцем очима по усім невситимих глядачам. Їх така моя дія не задовільнила.
— Ну хто ж так цілує? Вам по скільки років, молодь? Юлю, а-ну встань! Ярославе, а-ну покажи, що ти можеш!
Панство засвистіло й завело своє улюбленне "гірко". Юля ж з острахом глядить тепер на мене.
В її смарагдах прочитав заборону. Та як бути тепер з ненажерливим людом я й не знаю. Треба якось викручуватись. Бо дулю з маком вам, і гімна собачого мені, а не Юльчиних поцілунків. Якщо зараз наважусь на цей вчинок — не бачити мені потім того захвату в очах дівочих у відповідь моїм пісня, і побачення з нею не бачити, як свого носа.
— Вибачте нас. Імпровізація заскочила зненацька, — лопочу своїм язиком абищиці, забравши мікрофон у почесного хресного весілля. Та раптово Юля потягнулася до мене рукою і всі слова вивітрилися з моєї голови!
...Та за кілька секунд, з'ясувалося, що метою дружки була річ в моїх руках. Я ж кажу — гіменечка мені на палочці, а не Юлю.
Аби-як впоравшись з тремтячими пальцями, у красуні прорізався голос. Дещо полохливий, дещо не рішучий і тихий, але її голос:
— Їжте... гості голубці. То є файна страва. Дружба дружки не цілує, бо немає права! — а завершила вже впевненним та голоснішим.
Тієї ж митті дівчині перепали бурхливі оплески за гідну відмовку, проте вона сунула мені мікрофон в руки, що я й не встиг нічого втямити, й пробігла поза моєю спиною зі швидкістю світла. Я лиш дивився їй услід, коли дівчина покидала приміщення. За нею пострибала Аліна.
— Ну що ж. Якщо ніхто не хоче цілуватись, то давайте цілуватимемось всі! Де там моя люба дружина? Оленятко моє, я йду! — швидко зорієнтовувся той, хто розпочав цей каламбур і почимчикував до своєї Ольги Григорівни, з якою я познайомився під час забавки в хустинку.
Дуже швидко гості підхопили нову ідею і хто міг, той поцілувався. Знов зазвучала мелодія жування і симфонії цокання столових приборів об тарілки, чим і займалось наше товариство найближчі хвилин десять. Та все-таки, комусь не сиділось і вже скоро почалося друге коло танців та хустинки. Навіть однієї митті наречену хтось хотів викрасти, скориставшись хвилинкою, поки її суджений відійшов. Та втрутився я, бо був неподалік. Встиг, так би мовити.
— Мілано, сторожувати тебе треба, бо Макс з мене не одну шкуру здере. Скаже, не догледів мою Мілу, тепер попрощайся з головою. Пішли за стіл, — сміючись, кінчиками пальців підштовхнув її за тонкий стан до наших місць.
— То все ті дурнуваті звички. От просила ж усіх гостей, щоб без зайвого. Так ні! Художньою самодіялістю хворіють. Ярчику, хоч тобі дякую — ти їх трохи вгамовуєш час від часу, — всідаючись, сказала Міла.
Я окинув поглядом зал. Товариство розважалось собі й далі. І нікому не було діла, що дружка досі відсутня. Крім мене.
Аліна з'явилась п'ять хвилин тому, бо її приволік десь з коридору коханий, а Юля ніяк не показувалась на горизонті. І це мене турбувало. Дуже здивувалася реакція Юлі на всі ці пустощі. Вона мов дика кішка, яку не приручити. Але, чому так? Що з нею не так?
— Мілан, а що з Юлею? Де вона поділась? Вже пів години, не менше, минуло, а вона не повернулася, — осмілився спитати.
— Ой. То довга історія взагалі. Юля пів року назад, як поборола затяжну депресію. Проте їй досі незручно серед людей і адаптується погано до життя. Ти б знав, Ярчик, як довго я вмовляла її бути дружкою! Вона навідріз відмовлялась спочатку, — підсунулася до мене ближче, сівши на місце свого чоловіка, чорнява.
— Ого... А через що в неї депресія була? Щось із здоров'ям? Комплекси?
— Ні. Все через людей.
— Образив хтось? — занервував я, почувши таку інформацію.
— Та були кадри, через яких Юльчик навіть жити не хотіла...
В мене й слова всі зникли. Не зміг продовжити діалог після почутого. В голові не вкладалося, як же це так, щоб симпатична, молода дівчина з добрим серцем могла не хотіти жити через когось? Це ж як їй могли зашкодити? Це ж що їй зробили такого?..
Але, як путні питання захотілось спитати в Мілани перегодом — до нас приєднався Макс. Не хотілось торкатись цієї теми в його присутності. Краще мовчатиму. І віднині буде більш делікатним з Юлею.
До речі, вона з'явилась незабаром й сама. Щоправда, були помітні сліди від сліз. Розчервонілася вся.
Шпигуючи нині за нею одним оком, я стискав свою кришталеву чарку з усієї сили. Не помітив, як наліг добряче на випивку й менше вкидав до рота їжі. Захмелів добряче, але не припинив зловживати. Хотілось ще й ще. І тільки з голови все ніяк не виходили здогадки та припущення. Що могло статися такого, щоб ця приваблива дівиця з депресії довгий час не могла викарабкатися?
