Поцілунок по-дорослому - Анна Харламова

   Поглянувши у гору крізь густі гілки дерев, я побачила як насуваються темно сірі хмари, які наздоганяли білі, немов вовк наздоганяв ягня. Правду мама казала треба було узяти кофтинку. Де ж той Марк? Я глянула на годинник у телефоні, була четверта година. Я чекала на Марка з третьої години. Це вже не нормально. Але можливо у нього щось термінове сталося, а подзвонити він не може. Тому я ще трохи зачекаю на нього.
   Мої очі знову були прикуті до темних хмар, які швидко згущувались над блакитним небом.
   — Привіт, — голос Марка звернув мою увагу з неба на нього.
   — Привіт Марку, — встаючи з лавки, я поцілувала його.
   — Нам треба поговорити Софіє. — Вказуючи на лавку, він сказав: — Сядьмо.
   — Що таке? Що ти хочеш сказати? — моє хвилювання відчувалося у голосі.
   Мене накрило відчуття тривоги. Я боялась почути від нього тільки одне, але у голос боялась сказати, ба навіть подумати. Та все ж непрошена думка з'явилася у голові: А якщо Марк більше не хоче бути зі мною? Ні! Тільки не це! Такого не може бути! Він кохає мене. Я кохаю його. Наші почуття взаємні. Нас випробовував час, та ми зостались вірними своїм почуттям. Не варто себе накручувати. Він напевно хоче розповісти, що його так хвилює. Це напевно щось пов’язане з роботою у його тата. Точно. Зібравшись і опанувавши свої емоції я посміхнулась йому:
   — Давай якщо хочеш, сядемо.
   Ми сіли на лавку. Але я була не на своєму звичному «коронному місці», я не була на Маркових колінах. Це мене засмутило. Марк завовтузився і я почула, як важко він ковтнув. А я тим часом намагалася не зосереджуватися на своєму серцебитті, яке відлунювало у вухах.
   — Софіє, — він спотикаючись на словах, щось почав невиразно бубоніти,  — я хочу тобі щось сказати.
   Я трішки нахилилася вперед, щоб краще розбирати що він говорить.
   — Я слухаю. — Моя усмішка зникла, а серце ще гучніше закалатало.
   — Я можу знову в'їхати до Польщі. — Тихо сказав він, не дивлячись на мене.
   Мені відлягло наче камінь з серця забрали. Я навіть рада почути це, всього лиш знову поїздка на нетривалий час, а не розлука назавжди. Ніколи не думала, що зрадію тому, що він в'їде. Але він зі мною. Ось це головне.
   — Ну ти й даєш! Ти мене налякав, — посміхнулась я. — І скільки на цей раз мені чекати?
   — Я можу не повернутись з Польщі. Я скоріше всього залишусь там жити. — Нарешті він підняв свій погляд на мене.
   Я не чула як стукає моє серце. Або навпаки, чула лише його важкий стукіт, який заглушав реальність. Кров неначе вдарила у скроні. Я була у ступорі. Я не хотіла повертатись у таку реальність. Про те мені треба були відповіді і повертаючись у реальність, я спитала:
   — Як це? Ти мене залишаєш? Як я без тебе? Мені вже дев’ятнадцять, я можу поїхати з тобою. Так. Так. Так і зробимо. — Мене осяяла ця чудова думка. Та за секунду, подумавши про батьків, про свою родину і друзів я відчула, як я поблідла. — Я без тебе не зможу! — крізь сльози мовила я.
   — Ні Софіє, ти не можеш поїхати зі мною. Подумай про свою родину. — Він знав наскільки я сильно люблю своєю родину. І знав що ці слова приведуть мене до тями. Про те він запізнився, я і сама це розуміла. —  Я сам не знаю наскільки точно, буде довгою ця поїздка.
   Він дав мені надію.
   — Тим паче. Я буду тебе чекати. Скажи скільки, і я зможу. Я обіцяю. — Мої слова обривали сльози. Я наче мале беззахисне кошеня, яке просило не полишати його. Просило дати свою любов.
   — Софіє. Послухай мене, —  він узяв мої руки у свої, — я не те бовкнув, даючи тобі надію. Вибач. Я дійсно їду. Назавжди. Я тому і не приходив до тебе так часто, як раніше. Не хотів тебе прив'язувати до себе. Не хотів, щоб ти страждала коли я поїду. Я навіть не знав, як сказати тобі це. Якщо б не Ян я б тут зараз навряд чи був. — Він відпустив мої руки. — У нас нічого не може бути. Це кінець.
   Ці слова зробили величезну прірву з порожнечі, болі та розгубленості у моєму серці.   
   — А як же кохання? Його вже немає?
   — Софіє не ускладнюй. Мені теж не легко. — Встаючи сказав він.
   — Це я ускладнюю?! Не я полишаю тебе. Не я топчу обіцянки вічно кохати та бути поруч. Я дихати без тебе не можу, а ти кажеш, що я все ускладнюю. — Моє горло стискалось від спазмів. Сльози два потоки гарячих гейзерів, які з кожним схлипом ставали сильнішими. — Скажи мені одне, ти так і хотів мене покинути нічого не сказавши? Просто не приходити і так потихеньку мене зоставити? Ти гадаєш, що мені було б легше, як би ти мене покинув, як кошеня біля дверей?! Ось так просто, без пояснень? Ти хотів зробити мені легше тим, що нічого не сказав би, і не поставив крапку? Це було б як з Крістіною, правда? Але я казала тобі тоді, що краще все розповісти, а не робити ще болючішим розрив. Ти колись сказав, що я не знаю як це, коли розривають відносини, тепер я це знаю. Дякую, за пояснення. Тільки навряд чи тепер ти зрозумієш, як ти мені зробив боляче. — Сльози душили мене, але я продовжувала: — Ти кажеш не хотів мене прив’язувати до себе, не хотів, щоб я страждала, але я тебе покохала одразу тому коли б ти мене не покинув, було б однаково нестримно боляче. Та дивлячись, як ти вирішив робити мені «не боляче», від цього мені ще гірше. Від розуміння того, що як би не Ян, я б навіть не знала що ти мене вже полишив. Навіть Ян знав, що ти не хочеш зі мною бути, а я не знала.
   — Софіє все не так. Ти все перекрутила. Ти ж знаєш, що я тебе кохаю. Але так сталось і все. Таке життя.
   — «Таке життя», — повторила я за ним. — Клас, оце я хотіла почути! Дякую. Марку ти мене кохаєш?
   — Навіщо ти це питаєш? Нічого не зміниться.
   — Мені треба знати.
   — Так кохаю. Я кохаю тебе, проте зустрічатись з тобою не можу.
   — Цікаве пояснення. Твої слова суперечать діям. А якщо вийде так, що ти не поїдеш?
   — Я поїду. Це точно.
   — Ти кажеш, що я все перекрутила і неправильно зрозуміла. То поясни мені все.
   — Не можу.
   — Ти полишаєш мене, а пояснити толком нічого не можеш. Розумію ти їдеш, але я гадаю не тільки в цьому справа. Правда?
   — Софі, я не можу нічого розповісти. Можу сказати лише одне ­– це кінець.
   —  Це я вже чула. Проте я кохаю тебе. Я не збираюсь полишати боротись за наше кохання.
   — Я сказав що мав. Мені час іти.
   — Зачекай, — піднявшись з лавки, я мовила: — Прошу обійми мене. Та поцілуй, як ніколи не цілував. — Я з благанням у очах дивилась у його зелені очі.
   — Навіщо, це лише ускладнить все.
   — Я прошу тебе.
   Він підійшов та обійняв мене. Я схопилася за його шию обома руками, як за рятувальний жилет і сильніше притиснулась до нього. Я вдихала його аромат, запам’ятовувала його дотик. А через секунду він відсунув мене. Нахиливши голову, Марк швидко цмокнув мене і відійшов. Ні! Ні! Ні! Не так! Я хочу відчути смак його справжнього дорослого поцілунку.
   — Мені пора. — Сказав він, наче між нами було величезне провалля. Яке не можна було подолати.
   — Будь ласка, поцілуй не так, як завжди, а пристрасно. — Сльози текли по щоках. — Я кохаю тебе Марк.
   — Софі, досить. Мені треба іти. Ти знайдеш своє кохання. Я обіцяю.
   — Ти не можеш цього обіцяти, ти не зміг виконати обіцянку кохати мене навіки. — Витираючи сльози, я сказала: — Ти моє кохання. Іншого я не хочу. Ти б зміг одразу знайти іншу?
   — Ні. — Та він мовив далі: — Ти варта кращого ніж я. І ти його знайдеш.
   — Не тобі це казати. Я сама знаю хто для мене кращий. Це ти! Тільки ти! І що це узагалі за безглузда фраза « Я на тебе не заслуговую, або ти варта кращого ніж я». Навіщо ці банальні фрази. Це дівчину не заспокоїть, навіть якщо ви думаєте, що це приємні слова. Лізі це казали багато разів. Проте я ніколи не думала що сама їх почую.
   — Мені треба іти.
   — Не іди, будь ласка. Давай поговоримо.
   — Немає більше про що говорити. Я іду. Пішли я, тебе тут саму не залишу. Я тебе проведу додому.
   Який «джентльмен». Він так себе поводить нібито нічого не відбулося. Все гаразд, все як завжди. Хіба що моїм серцем пограли у футбол, замість м’яча.
   — Я не хочу нікуди іти.
   — Але я теж тут не залишусь.
   — То що мені зробити? Не хочеш не лишайся. Але я у такому стані додому не піду. Мої батьки, ти думаєш будуть у захваті від мого вигляду? Я заспокоюсь, а вже потім піду.
   — Я зачекаю.
   — Ні. Не треба. Я сама знаю дорогу. — Я знала тільки одне, як що він піде зі мною, я не зможу його відпустити. Я почну з новою хвилею плакати. Зараз я його відпущу, але я ще покажу йому, як я його кохаю і що він теж кохає і не може без мене. Він обов’язково повернеться до мене, і все буде як раніше. Та зараз треба його відпустити.
   — Я не залишу тебе.
   — Ти це вже зробив, — буркнула я.
   — Я не про це і ти знаєш.
   — Іди.
   — Пішли Софіє.
   Мені набридла ця суперечка я вирішила відступити і погодитись піти з ним. Тільки не плакати. Тільки не плакати. Давала сама собі настанову я.
   Ми ішли у повній тиші. У мене було багато запитань і ще більше, що сказати, проте я тримала рот на замку. Я не могла і не хотіла прийти додому в істериці, а саме так і було б, як що я зараз почала розмову з Марком. Я і так знову була на межі розплакатись. Не хочу лякати матусю, і не хочу, щоб тато бачив мене у такому стані. Я його маленька донечка, і його зовсім не обрадує те, що я вижата, як лимон. Або схожа на желе.
   Дійшовши до повороту, звідки було вже видно мій будинок, я зупинилась і мовила:
   — Далі я сама. — Кажучи це, я відчула смак сліз у роті. Мої очі застелив туман.
   — Добре. — Одне єдине слово і все.
   — Бувай. — Тихо сказала я.
   — Бувай. — І все. Все, що він міг мені сказати. 
   Марк повернувся у той бік звідки ми прийшли і пішов геть.
   Я майже бігла до свого дому. Кроки були великими та швидкими. Очі вже нічого не бачили. Сльози затуманили погляд, але все ж таки я змогла розгледіти на своєму ганку чоловічий силует.
   Це був Ян.
   — Привіт. — Не рішуче він підійшов до мене, коли я піднялась на ганок.
   — Як ти міг? Знаючи все, ти не прийшов до мене і не розповів про Марка. — Ти ж мій друг. — Гірко додала я.
   — Я взнав про це пару годин тому назад. А як щоб я і розповів тобі про Марка, навряд чи ти повірила.  — Видихнув він і поправив рукою коси.
   У цьому він був правий, я б не повірила.
   — Мені боляче. Я не можу дихати. — Я стояла і не могла ворухнутись.
   Я глянула на гойдалку, яка знаходилась від мене у декількох кроків, і я на своїх ватних ногах, вирішила піти до неї і посадити своє в’яле тіло. Проте ноги мене майже не тримали, і зробивши крок я захиталася. Ян миттю опинився біля мене і міцно обійняв, не даючи мені впасти. Я схопилася за нього, замкнувши руки довкола його талії. Він був моєю надійною опорою. Сховавшись обличчям у його груди, я гірко, гірко заплакала.
   Я відчувала, як його м’язисті руки, погладжують мене по спині. Він шепотів якісь підбадьорливі слова і це заспокоювало мене. Ще трохи поливши сльози, я не охоче відсунулась від його дружніх обіймів.
   — А мені боляче від того, що я не можу тобі допомогти. — Тримаючи мене за руки, він глибоко, співчутливо зітхнув.
   — Ти поруч і це головне. Ти вже допомагаєш. Своєю присутністю. — Кожне моє слово обривалось схлипом.
   — Приємно це чути. Я гадав ти на мене собак пустиш. Або огородиш свій будинок від мене колючим дротом. — Почувся невпевнений смішок. Ян хотів мене відволікти і це йому трішки вдалось.
   Я посміхнулась і витерла очі тильною стороною долоні.
   — Чого б це? Ти мій ліпший друг.
   — Ти й сама знаєш. — Понуривши голову, сказав він. — За те що не розповів про наміри Марка. Але я дійсно нічого не знав до сьогоднішнього ранку. Я одразу ж сказав йому піти до тебе і все розповісти як є.
   — Знаю. Він розповів. Ти не винен, ти все правильно зробив. — Глянувши йому у вічі, я сказала: — Дякую що ти поруч.
   — Ти що мила?! Де мені ще бути, як не тут?! — дивлячись ласкаво на мене, сказав він.  А потім додав: — Хочеш я скажу Лізі, щоб прийшла до тебе?
   — Ні. Поки що ні. Я сама подзвоню їй, і все розповім.
   — Так, звичайно.
   — Дякую Яне, що побув зі мною.
   — Ти знову за своє? — насупився він.
   — Більше не буду, обіцяю. — Видавила я посмішку.
   — Тобі треба відпочити та заспокоїтись. Я потім тобі зателефоную, щоб знати як ти. Добре?
   — Так, звичайно.
   — Тоді я піду. — поцілувавши мене у чоло, він спустився з ганку. — Бувай. — обертаючись сказав він.
   — До зустрічі.
   Ян пішов по дорозі, яка вела до його дому. Як і Марк, він зник за тим же поворотом. Це було вчасно, бо тільки Яна не стало видно, полив дощ. Що настрій, що погода однакового сірого кольору. Важко зітхнувши, я зайшла у дім і зачинила двері.
   Мама вийшла з кухні у фартуху з малюнком у полуницю, і з маленьким рушничком на плечі.
   — Що з тобою? Чого очі червоні? Ти плакала?
   — Так. Але не хвилюйся, — кажучи це, я не втрималась і розревілась. У цю ж саму мить за вікном пролунав грім. Ми наче намагались заглушити один одного, тільки я  голосніше схлипувала, грім теж набирав обертів. — Марк захотів розійтись. — Вимовила нарешті я.
   — Що?
   — Так мамусю, саме те що ти почула.
   — Він одумається ось побачиш.
   Звернувшись калачиком на ліжку, моя голова спочивала на маминих колінах. Вже майже сорок хвилин, я знаходжусь у такому положенні.
   — Він обов’язково повернеться до тебе. — Сказала мама. — У хлопців бувають неполадки з головою, проте це мине. Марк ще буде з тобою ось побачиш. Це я тобі кажу.
   — Я його кохаю.
   — Я знаю. І він тебе. Просто він робить із мухи слона, а коли зрозуміє це – повернеться. Він боїться, що не повернеться про те сам не знає чи поїде, от геніальна логіка. Ще щось кажуть про жіночу. — Пожартувала мама, стараючись мене підбадьорити.
   — Я знаю, що він повернеться. Я це відчуваю. — Важко зітхнувши, сказала впевнено я.
   Я всілась на ліжко і поклала голову на мамине плече. Мама цілувала мої коси та шепотіла, як сильно вона мене любить. А я у відповідь притискалась до неї сильніше і теж казала, як я її люблю і що вона найкраща мама у світі.
 ——————————————