Мед для Ворона - Селена Рейні

– Не пригадую, щоб ти щось фотографувала…

– А я і не фотографую. Я малюю.

І дівчина дістала з сумки альбом для малювання у твердій обкладинці та простягнула йому.

Те, що побачив там Денис, його здивувало. Так, він знав, що Софія ілюстратор. Але такий талант! У альбомі не було шедеврів, від яких перехоплює дух. Однак дівчині вдавалося передати суть, характер образів. Він дивився на водоспади, які грали перед ним, на гірські вершини, від яких захоплювало дух, на середньовічні замки.

Все було намальовано простим олівцем. Але чоловік розрізняв кольори та тони, чув журчання, шепіт вітру в листі та спів скоморохів.

– Це чудово! – сказав із захопленням.

Дівчина лише скромно усміхнулася.

– Вид звідси замалюєш? – запитав.

– Звичайно.

– Я можу подивитися?

– Я покажу готову роботу.

– Але я хочу подивитися, як ти малюєш. Можна?

Софія була дещо здивована таким проханням, але погодилася. Взяла в руки альбом, дістала кілька простих олівців і почала творити. Денис, ніби заворожений, спостерігав за тим, як сірі лінії складаються у малюнок.

Попри те, що у Карпатах Ворон був вже третій день, здається, він лише зараз помітив мальовничість гір. І все через картину Софії. Чоловік навіть підвів голову, аби роззирнутися навкруги. Дівчина не перебільшувала у малюнку: пейзаж і справді був чудовий. І чому він не помітив цієї краси відразу?

Сповна насолодившись краєвидами, Ворон перевів очі на Софію. Вона була така зосереджена на роботі, що не помічала нічого навколо. Навіть того, що час від часу здригалася від холоду.

– Сьогодні вітряно, – зауважив.

– Замерз? Вибач, я не знала, що буде такий вітер. Бери мій плед, – почала стягувати тканину з плечей.

Від її пропозиції, він дещо дезорієнтувався. Проте зрештою отямився:

– Я знаю, як нам зігрітися.

Пересів на її сторону, розвів руки й обійняв її так, щоб зігріти своїм теплом, але не сковувати рухів.

Олівець у її руках завмер.

– Продовжуй, – попросив. – Чи моя близькість хвилює тебе наскільки, що ти не зможеш малювати? – тихо запитав.

– Я зможу малювати, – відповіла.

Але він, навіть не бувши професіоналом, помітив, що лінії стали різкішими, а борозни від графіту глибшими. «Нічого, – подумав Денис, – може малюнок вона через мене і зіпсує. Проте не замерзне».

Чи то зігрівшись, чи то звикнувши, Софія малювала впевненіше. І вже за годину перед ним була чудова картина. Чудова, не тому, що ідеально повторювала краєвид, а тому, що передавала магію цього моменту.

– Подаруєш її мені?

Дівчина розсміялася.

– Що? – не зрозумів її реакції.

– Добре. Віддам, коли повернемося у готель.

– Дякую, – він легко поцілував її у щоку.

– Час збиратися. Вечоріє. І я ще записана на дегустацію сирів на вечір. Можеш піти зі мною.

– Залюбки.

Вони зібрали речі й канатною дорогою спустилися донизу. Заїхали у ресторанчик, де проводили дегустацію. Там не лише повечеряли, а і за ароматним трав’яним чаєм порозмовляли з господарем. А тоді поїхали у готель.

– Я тебе втомила? – запитала, вже у коридорі котеджу.

– Ні. Якщо чесно, то мені дуже сподобалося. Давно не відпочивав у такому форматі.

Це була правда. Якщо Денис брав відпустку, то зазвичай відлежувався на пляжі, бо так хотіла його партнерка, – вони міняли локацію хіба на басейн, – їли у ресторанах з європейською кухнею і спілкувався лише з іншими туристами.

У вітальні, опустивши голову додолу, Софія попросила дати їй час для підготовки. Чоловік погодився. Але, на відміну від вчорашнього вечора, мав намір не дозволити дівчині дійти до ліжка.