Мед для Ворона - Селена Рейні

Денис відкрив перед нею двері.

– Я досі не проклав маршрут. Можливо, доведеться трішки поблукати.

Якщо його невдоволення перед супермаркетом їй вдалося уникнути, то дорогою він точно лаятиметься, якщо вони звернуть не туди. Їй пригадалося, який галас здійняв того року Сашко, коли вони заблукали дорогою до ставка.

«Потрібно було наполягати на таксі», – ганила себе.

– Все добре? – запитав, відриваючи погляд від телефону.

– Я можу виходити з авто і запитувати дорогу у місцевих!

Саме так тоді робила Маринка. Щоправда, її чоловіка це не втихомирило.

– Щоб ти не накручував зайві кілометри, – пояснила, зустрівшись з його здивованим поглядом.

– Думаю, ми відразу знайдемо потрібну дорогу. Якщо ні…, – і чоловік повів плечима.

А саме цього «якщо», дівчина і боялася. Наскільки простіше було б йому просто відмовити! Сказала б вона вранці категоричне ні, то зараз не сиділа ніби на голках в очікуванні невдоволеного буркотіння.

Однак вони минали кілометр за кілометром без ниття. Раз Ворон звернув не туди, але просто розвернув авто і вже за п’ять хвилин вони знову рухалися у правильному напрямку.

– Ти боїшся дороги? – раптово запитав.

– Ні. Чому ти так вирішив?

– Бо ти так втиснулася у спинку сидіння, що ще трохи й зламаєш її.

– Я не боюся дороги, – тільки відповіла.

Про те, що вона звикла до сварок в дорозі й зараз підсвідомо готує себе до них, дівчина змовчала.

Через годину, яка була чи не найспокійнішою у її житті, вони прибули до місця. Софія вийшла і відразу потягнулася до сумки, але Ворон перехопив її.

– Я понесу.

Дівчина вдячно кивнула. Вони розплатилися і почали підйом на гору. І лише тоді вона заспокоїлася.

«Так ось що бачать птахи», – подумала Софія, з захватом розглядаючи вид, який відкривався перед нею. Телефон вона не діставала: який сенс роздивлятися таку красу крізь екран? Краще ловити все зором. А потім, з плином часу, нехай уява домальовує те, чого не було. Наприклад, ось ті дерева на вершині будуть зеленіші, а у тій річці бігтиме не сіра вода, а смарагдово-сапфірова лава.

Вітер дмухав їй в обличчя, а Софія не могла надихатися. З кожним новим метром відкривалися інші краєвиди й вона намагалася закарбувати їх у пам’яті. Їй хотілося кричати від захвату і разом з тим, вона побоялася порушити благословенну гармонію своїм репетом.

Мабуть, Денис відчував теж саме, бо також весь підйом мовчав.

На вершині вони зійшли. Пройшли сотню метрів до столика. Софія розклала їжу. Дала один плед йому, інший накинула собі на плечі. Він похвалив її за гарний вибір продуктів. А коли вони перейшли до десерту, запитав:

– Я знаю, що тобі тридцять, але все одно не розумію, як твої батьки спокійно ставляться до того, що ти відпочиваєш сама…

– А твої, як сприймають одинокий відпочинок? – з усмішкою повернула питання.

– Вони знають, що я не сам.

Дівчина кольнула його поглядом.

– Я не розповідав їм про нас. Але вони розуміють, що я відпочиваю з дівчиною.

«Отже, – з образою подумала Софія, – у мене туристичні тури, а у Ворона просто секс-тури».

– То твої батьки не хвилюються?

– В мене багато подруг, – відповіла. – З заміжніми я на відпочинок не їжджу. Вони віддають перевагу лайтовим турам, – «а ще часто сваряться», – додала подумки. – А з вільними я подорожую вкрай рідко, бо в плані туризму, наші інтереси дуже розходяться.

– Це як?

– Ліна – письменниця. Вона до крупинок збирає інформацію про все, що відвідує. Часто бере не одного, а кілька екскурсоводів. Отримані знання перетворюються в її голові на сюжети для нових книг. Дана – не фанатка історії та музеїв. Її більше цікавить екстрим та розваги, як от катання на джипах чи верхи на конях, ночівлі у наметах чи походи у гори. А Уляна обирає комфортний відпочинок. Їй подобається спілкуватися з місцевими у нетуристичних місцях.

– А ти?

– А я можу годинами роздивлятися картини, ліпнину на стелях та текстуру на дерев’яних виробах. Ми досі подорожуємо разом, але все частіше обираємо відпочинок по окремості. А як щодо тебе? Я про друзів.

– Є кілька близьких знайомих та добрих колег. Але найближчий мій друг – Микита. Він, за сумісництвом, ще й чоловік моєї сестри.

– Ви здружилися до чи після їхнього весілля?

– Після.

– Ох…, – співчутливо протягнула Софія.

– Так, – засміявся. – Мені було не просто звикнути до думки, що мій найкращий друг та моя сестра разом. Але все було на краще. Вони щасливі.

Софія відвела очі. У щасливі пари вона не вірила.

– За ці дні я не бачив, щоб ти спілкувалася з батьками…

– Ми рідко розмовляємо, коли я на відпочинку, але я їм відсилаю звіти. Як і подругам.