Дванадцять китайців і жінка - Джеймс Хедлі Чейз

Згадавши ту ніч на баркасі, Феннер трохи підбадьорився. Принаймні, в нього зараз не кинуть гранату.

Раптом хтось поруч із ним сказав:

— Тобі краще заскочити сюди.

Він побачив прочинені двері зліва та фігуру, яка стояла у них.

— Зачиняй двері — тут будеш у безпеці, — сказав чийсь голос. — Мерщій!

Голос належав жінці. Вона безбарвно запитала:

— Викликати поліцію?

Феннер шаснув до незнайомки.

— Тримайся від цього усього подалі, сестро! — відповів. — То — особисте. Ховайся всередину, інакше ризикуєш отримати кулю в лоб.

Тільки-но вимовив це, як обох осліпив спалах, а сильний вибух струсонув вхід у провулок. Вибуховою хвилею жінку та Феннера жбурнуло в коридор.

Перекотившись, Феннер ногою зачинив за собою двері. І резюмував:

— Овва! Та ці хлопці таки мають гранати!

Голос жінки затремтів.

— Моя халупа не витримає ще одного вибуху: точно розвалиться!

Феннер непевно звівся на ноги.

— Дозволь мені зайти у кімнату, — поквапно попросив. І ступив у темряву, де, на його думку, мала бути кімната, однак перечепився через жінку, котра все ще сиділа на підлозі. Вона обхопила руками його ноги і тримала, не відпускаючи.

— Облиш цей намір, — попросила. — Якщо почнеш стріляти з мого вікна, вони вкинуть сюди ще одну гранату.

Феннер розгнівано вигукнув:

— То дозволь мені звідси вистрибнути!

Десь далеко завила поліцейська сирена.

— Копи, — констатувала жінка й, підводячись, відпусила Феннерові ноги. — У вас є сірники?

Детектив запалив сірника, і вона взяла з його пальців тремтливий вогник. Підійшовши до плити, запалила у конфорці газ. Жінка була середнього віку, невисока й повна — з квадратним підборіддям та рішучістю в очах. Феннер мовив:

— Ви дуже допомогли мені. Якби я був на вулиці, той «ананасик» навіки припечатав би мене до стіни. Але тепер, гадаю, мені краще звідси забратися, поки копи не почнуть прочісувати місцевість.

Звук сирени ставав усе пронизливішим і нарешті затих, а гальма заскреготіли на асфальті зовсім поруч. Жінка порадила:

— Залишайтеся тут — утікати запізно.

Феннер мить повагався. Глянувши на годинник, переконався, що до запланованої зустрічі в нього ще сорок хвилин, і кивнув.

— Якимось дивним чином ви нагадуєте мені мою кохану дівчину. Вона також завжди витягає мене з найскрутнішого становища!

Жінка схвально хитнула головою. В її очах спалахнули жартівливі вогники.

— Справді? — перепитала. — А ви нагадуєте мені мого чоловіка приблизно у вашому віці. Він також був меткий, сильний і задерикуватий. А водночас — і хорошою людиною.

Феннер хотів щось заперечити, та вона провадила далі:

— Пройди он туди і сядь на кухні. Копи ось-ось будуть тут. Я знаю місцевих копів, тож швидко залагоджу справу.

Феннер сказав: «Гаразд», пройшов у кухню і запалив велику гасову лампу. Зачинивши двері, сів у крісло-гойдалку. Кімната була бідно умебльована, однак чиста; килимок на підлозі благенький, потертий. На стінах висіли три літографії на релігійні теми та, пообіч від вогнища, на камінній поличці лежали два черепахові яйця. Він почув шум голосів, але не міг второпати, про що йшлось. Аби зрозуміти, треба було відчинити двері, але Феннер подумав, що тоді копи помітять світло. Отож, мирно погойдувався в кріслі й думав про Рейджера. Ті хлопці були справді небезпечні. Від недавнього вибуху в голові Феннера ще й досі паморочилося.

Він намацав у внутрішній кишені піджака гаманець, витягнув його й відрахував п'ять десятидоларових купюр. Підвівшись, підіпхнув гроші під тарілку на кухонному столі. Відчував, що жінка не візьме грошей, але, судячи з вигляду кімнати, вони тут не зашкодять.

Через кілька хвилин хазяйка зайшла й кивнула йому:

— Вони змилися.

Феннер підвівся з крісла.

— Ви були такі люб'язні. А тепер, гадаю, мені треба йти.

— Зачекай-но хвильку, чоловіче! То були люди Карлоса?

Детектив у роздумах поглянув на хазяйку.

— А що вам про них відомо?

Очі її стали суворими.

— Усе. Якби не ці негідники, мій Тім був би зараз зі мною.

Феннер відповів:

— Так, то Карлсові люди. А що сталося з Тімом?

Вона стояла нерухомо — мов гранітна глиба.

— Тім був хорошим чоловіком, — мовила, дивлячись Феннерові в очі. — Ми не належали до багатих, але якось давали собі раду. Тім мав човен, на якому возив туристів-рибалок у затоку. Але Карлос хотів, щоб він перевозив чинків. І пропонував за це гроші, однак Тім у подібні ігри не грав — не з таких був. Тож прямо й рішуче відмовив Карлосові.

Оскільки у Карлоса не вийшло по його, він убив мого чоловіка. Проте річ навіть не в тому, що сталося з людиною, яку вбили. Річ у тому, що відбувається потім з тією, котра залишилася живою. Тім помер швидко — згас, як свічка. Але я не скоро це забуду. Гадаю, що поступово помиратиму зсередини, і врешті усе вже не видаватиметься мені таким жахливим, однак просто зараз ні перед чим не зупинилася б, аби вбити Карлоса.

Феннер звівся на ноги. І сказав лагідно:

— Не переживайте. Карлос заплатить і за це. Якби ви його вбили, це б нічого не дало. Залишіть Карлоса мені. У мене сьогодні з ним побачення.

Жінка не відповіла нічого — тільки закусила край фартуха, й обличчя її перекосив жаль. Вона енергійно кивнула Феннерові на двері й безсило опустилася на стілець.

* * *

Коли Феннер урешті дістався порту, Шайфе вже чекав на нього відразу за готелем «Сан-Франциско». Вони зайшли в бар і похапцем випили кожен подвійне віскі, а відтак попрямували на пірс.

Шайфе сказав:

— У мене є два «томпсони» та кілька магазинів до них. Скальфоні прихопив мішок гранат. Правда, не знати, чи вони чогось варті, бо виготовляє їх сам. У цього хлопця аж руки сверблять — так хоче нарешті випробувати гранати.

Феннер відповів:

— Сьогодні він матиме таку змогу.

Човен Кемеринського був цілком підходящим. Апекс і Скальфоні стояли й палили, очікуючи їх. Феннер ступив на борт, щойно Кемеринський вийшов з машинного відділення. Посміхнувся до Феннера.

— Усе в порядку, — відрапортував. — Можемо відчалювати хоч зараз.

— Звісно ж, — проказав Феннер, — чого чекати: відпливаймо.

Коли троє інших теж ступили на борт, Кемеринський спустився у машинне відділення і завів двигун. Судно затріпотіло, й Шайфе відштовхнув його від пірса.

Феннер оголосив:

— Пришвартуємося в районі селища, а далі — пішки. Можливо, нам ще доведеться втікати.