Виклик - Джеймс Паттерсон

І вже зробив багато для досягнення своєї мети, значно Ао неї наблизившись. Усе, що він мав робити зараз, — це дотримуватися початкового плану гри. Конкретно? Якщо конкретно, то надурити приятелів і родичів Кетрін так само, як він іще у дитинстві надурив оту жінку-психіатра.

Як доречно, що Сара Барнет стане першою! Бо вона теж психіатр.

Що ж, час братися до сеансу.

Розділ 71

Квартирний дзвінок зіграв приємну мелодію, яка, втім, страшенно не подобалася Пітерові. За тиждень він збирався її поміняти. Так само, як і мелодію дзвінка в заміському будинку Кетрін у маленькому сільці Чаппакуа.

Йдучи зустріти Сару, Пітер зупинився перед дзеркалом з листового золота в оздобленому мармуром фойє. Він хотів пересвідчитися, що виглядає достатньо засмученим.

Визнавши своє зображення не надто переконливим, Пітер кілька секунд заповзято тер кулаками очі, щоб вони почервоніли так, наче він ридма ридав не менш аніж півночі.

Ось так. Так набагато краще.

— Дякую, що прийшла, Capo, — сказав Пітер, відчиняючи двері.

Вона не відповіла. А натомість уставилася на нього й довго дивилась у вічі. Пітерові здалося — цілу вічність. Вона не плакала й не лізла до нього з утішливими обіймами. Нарешті вона заговорила.

— Я знаю, що ти вчинив, — сказала Сара.

— Прошу?

Пітер спитав це чисто автоматично. Звісно, він прекрасно почув, що вона сказала. Просто не повірив, що вона промовила саме це.

Розслабся, звідки їй знати? А що, як вона дійсно знає?

Не зводячи з нього очей, Сара увійшла до квартири. Потім поставила сумочку на оббитий шовком ослінець під дзеркалом і сказала:

— Я по очах бачу. Почуття провини.

— Провини?

— Так. Ти винуватив себе увесь час відтоді, як Кетрін та діти зникли. Наче щось змінилося б від того, якби ти відплив разом з ними.

— Ага, ясно, — мовив Пітер, ледь приховуючи своє полегшення. Який же я дурень! Забув, що психіатр завжди залишається психіатром.

— Це нормальна реакція, Пітере, — провадила Сара. — Але ти мусиш знати, що в цій трагедії твоєї вини немає. Тому не треба себе картати, не треба.

Пітер і оком не зморгнув. Хоча насправді йому кортіло розреготатися.

— Та знаю, — відповів він, похнюплено кивнувши головою. — Проте все це так важко…

З цими словами він кинув на Сару розпачливий погляд, і вона, як він і передбачав, утішливо обійняла його за плечі. Зовсім як собака Павлова. Чи собака Пітера?

Для рівного рахунку він теж хотів був розпустити нюні, бо Сара, яка плакала від щирого серця, підсвідомо явно очікувала на таку саму реакцію і з його боку.

Нарешті вона відсторонилася від нього.

— О Господи, мабуть, у мене все обличчя заквацьоване! — сказала Сара, витираючи сльози. Хоч як скупо користувалася вона фарбою для вій та брів, але ця фарба швидко розпливлася темними плямами під її очима. І вона відчувала це. — Дозволь мені піти поглянути, що стало з моїм обличчям.

Сара прекрасно знала розташування кожної кімнати в квартирі Кетрін, включно з маленькою ванною поруч із фойє. Вона увійшла до неї та зачинила за собою двері.

Якусь мить Пітер просто стояв собі та байдикував. Раптом погляд його впав на сумочку, що її Сара залишила на ослінці. Звісно, це було безумство, але він нічого не міг із собою вдіяти.

Він швидко підійшов до ослінця, збираючись дослідити вміст сумочки. Хай би скільки там було грошей, Пітер збирався взяти таку їх кількість, щоб Сара не помітила пропажі.

Хутчіш! Вона може вийти будь-якої миті! І спіймати його на гарячому!

Аж раптом рука його завмерла від несподіванки. Поруч із гаманцем він помітив одну річ. Та річ була увімкнена і працювала.

Розділ 72

Годину по тому Пітер ішов до центру по Парк-авеню. Думки його були зайняті несподівано виниклою проблемою.

Магнітофон? Але ж чому? Навіщо Сарі Барнет знадобилося записувати їхню розмову? Що ж ця сука замислила, га?

На думку не спадало нічого, окрім очевидного висновку: напевне, вона його в чомусь підозрює. Або, в найкращому випадку, просто не довіряє.

Тим більше він має всі підстави зробити те, що він наразі збирався зробити. Щоб убезпечитися.

Пітер перейшов на П'яту авеню, повернув у напрямку до центру і пройшов кілька кварталів, аж поки просто перед ним не показався фонтан біля знаменитого готелю «Плаза», який нещодавно зазнав істотної реконструкції, таким чином підтверджуючи тезу про те, що нема нічого вічного у цьому світі.

Незмінним лишилося одне — натовпи приїжджих та городян, які, перепочиваючи та підкріпляючись, використовували периметр водограю як гігантську круглу лавку.

І сьогодення нічим не відрізнялося в цьому сенсі від усіх інших днів.

От і добре. Прекрасно підходить для здійснення його задуму. Ціла купа свідків!

На Пітерові була червона куртка та бейсболка з всюдисущим логотипом таверни «Блек Дог», що на острові Мартаз-Віньярд. Вони з Кетрін часто там бували, втім, і з Бейлі теж.

Підходячи до фонтана, він швидко насунув бейсболку на лоба, до того ж так сильно, що ледь устиг уздріти з-під дашка двох копів, котрі стояли на дальньому розі і про щось теревенили з продавцем хот-догів.

Але Пітер був радий, що їх помітив. Дуже радий. Вони прекрасно вписувалися в його сценарій.

Це ж треба - так поталанило! Мабуть, Господь Бог ставиться до мене вкрай поблажливо. Хутко зиркнувши на тротуар, Пітер придивився до людей, що простували йому назустріч. Жінки, діти та чоловіки явно старші за нього відпадали. Це мав бути хлопець, і до того ж молодший за нього.

Ура! Онде він іде!

Пітер помітив його за тридцять ярдів від себе. Мішкуваті джинси, важкі черевики фірми «Тімберленд», похмурий погляд.

Містерові Тімберленду було років під тридцять: високий, стрункий, але вочевидь не культурист. А найважливішою обставиною було те, що його сердитий погляд свідчив про певне невдоволення станом справ у світі, якщо не відверте роздратування.

Коротше кажучи, містер Тімберленд явно не чекав, що хтось із перехожих почне його ображати і принижувати. Від Пітера він теж цього не чекав.

А Пітер засунув руку до кишені й видобув звідти невеличку сріблясту пляшку віскі «Джек Деніелс». Не стишуючи ходи, він відкрутив пробку і зробив кілька ковтків рідкого еквівалента хоробрості.

Вистава починається!

Розділ 73

Після цього Пітер одразу ж різко змінив курс, націлюючись прямо на Тімберленда. Відстань між ними швидко зменшувалась і скоротилася до якихось кількох кроків. Останньої миті Пітер напружився — і налетів на парубка.

Геп! Двоє чоловіків болюче зіштовхнулися плечима. Заледве хлопець збагнув,