Виклик - Джеймс Паттерсон

Діти — ті хоч можуть поспати. Я ж — ні. Зараз знову зійде сонце, і я почуватимусь як інтерн на цілодобовому чергуванні.

Проте цього разу все набагато гірше. Тоді я хоча б знала, що ось скінчиться зміна — і все відразу стане кращим.

Мої думки увесь час повертаються до зламаної ноги. Може, кістка і зростається, але шкіра довкола неї набула зеленуватого відтінку, і це тривожна ознака. Навіть якби моя медична підготовка обмежувалась елементарними знаннями з анатомії, я все одно збагнула б, що сталося те, чого я боялася найбільше. Сталося зараження рани.

Невдовзі зараження розповсюдиться по всьому тілу. А там недовго й до жорстокої лихоманки.

Я ще нічого не сказала про це дітям. І не збираюся казати. Принаймні, поки що. їм і своїх проблем вистачає. Тому я увесь час прикриваю ногу, без надії сподіваючись, що пейзаж довкола нас невдовзі зміниться. І зміниться дуже швидко!

Раптом закортіло гучно розреготатися, та сил не було.

Річ у тім, що я вже багато років плекала надію придбати великий будинок на узбережжі в Мартаз-Віньярд чи, може, в Нантакеті. І мала би змогу час від часу тікати туди з Мангеттена до своєї яхти, до веранди з шезлонгами, а найголовніше — до неймовірно видовищного океанського краєвиду.

Ага, як же, дочекалася! До біса всі ці марення! Віднині все, що я хочу бачити, — це земля, земля і ще раз земля.

Я хочу, щоб мене порятували! Я хочу, щоб діти мої були у безпеці! І тільки тоді, нарешті, я зможу виспатися.

Я була знову заплющила очі, щоб спробувати заснути, як — що це?! Мої повіки раптом підскочили як на пружинках!

Ой! Господи! Милосердний! Це що — міраж? Невже я вже так виснажена безсонням, що починаю марити?

Ні, це не марення, це насправді. Принаймні, мені так здається.

Далеко-далеко у відблиску перших променів сонця я бачу найпрекрасніший у світі пейзаж.

— Дітлахи! — волаю я мов навіжена. — Прокидайтеся! Прокидайтеся!

Мало-помалу вони починають ворушитися — вкрай повільно, як мені здається, — тож я додаю їм спонуки на всю силу своїх легенів. І видаю оглушливий неначе удар грому крик, який струсонув небеса і того, хто, перебуваючи на них, буцімто відповідає за все, що відбувається на нашій планеті.

— Земля по курсу!!!

Розділ 64

Заледве стихнув мій лемент, як наша родина вмить перетворилася на олімпійську гребну команду.

Це неймовірно. Фантастично. Це не вкладається в голові.

Ми починаємо несамовито гребти руками, а наші біль та втому як вітром звіяло. І вони ховаються у найвіддаленішому куточку нашого плоту. Я навіть забуваю про свою ногу.

Ми щосили прямуємо до маленької зеленої цятки на зеленому обрії, але діти так само впевнені, як і я: це острів. І нам страх як кортить якомога швидше до нього добратися! А найбільше кортить до нього добутися нашим порожнім шлункам!

— Сподіваюся, що у них там є «Макдональдс»! — цвірінчить Ерні. — Як ви гадаєте, є чи нема?

Ми всі вибухаємо веселим реготом, і наш настрій миттєво стрибає догори. Бо доброго гумору, як і харчів, нам за останні кілька днів страшенно бракувало.

— Та який там гамбургер! — озивається Марк, не припиняючи гребти мов заведений. — Я б зараз ум'яв смажену корову, не менше! Може, в них на острові є ресторан «Мор-тон», де подають м'ясні страви? Або біфштексна «Рут Кріс», де м'ясо смажать безпосередньо для клієнта?

— Або яка-небудь класна піцерія, — додає Керрі, приєднуючись до розмови. — Я б зараз самотужки впоралася з великим пирогом пепероні, це однозначно! Ой, скоріше б туди дістатися!

Нарешті я дочекалася! Моїй донечці, бач, їсти схотілося!

— А ти, мамо? — питає в мене Ерні. — В який ресторан ти воліла б піти?

Мені не потрібно багато часу на роздуми.

— А я б замовила їжу до готельного номера! — випалила я не вагаючись. — Я б замовила все, що в них є, а потім розкошувала б, зіпершись на пухкі подушки.

— І я так хочу! — вигукує Керрі. — Замовляй!

— А мені байдуже, є на цьому острові пристойний готель чи ні, — зауважує Марк. — Хай би було там тільки ліжко та щось краще з наїдків, аніж оцей гидкий продуктовий набір з ящика «Боже, поможи!».

Ми й далі гребемо, хоча вже відчуваємо біль у плечах. Але це найкращий біль у світі. У глибині душі я хочу, щоб з нами був Джейк, щоб ми разом з ним пораділи нашій удачі.

У моїх очах закрутилися сльози. Я не можу їх стримати. Навіть не намагаюся. Що це? Печаль? Радість? Гадаю, і перше, і друге.

Уявляю, як би пишався Джейк нами всіма. Ми проявили впертість, ми вистраждали свій порятунок. Як справжня родина. І це для нас найголовніше.

Розділ 65

До острова лишається ярдів чотириста. Потім триста. І раптом Ерні припиняє гребти.

— Гей, — вигукує він, прикриваючи долонею очі від сонця. — А куди всі поділися?

Ми враз кидаємо гребти і примружуючись витріщаємося на острів. Наразі ми вже досить близько від берега й можемо добре його роздивитися. Але хоч би куди ми дивилися, ніде не видно жодної душі. Та і взагалі там обмаль видно. Ні тобі дахів, ані хатинок, ані хоч якихось будівель. Ніяких ознак життя.

— Ну то й що з того? Просто це усамітнений безлюдний берег, — каже Керрі, знизуючи плечима. — Гребімо далі, любі мої. Ви тільки погляньте, як тут гарно!

Стосовно цього вона дійсно має рацію. Прекрасний пастельно-рожевий пісок просто-таки яскриться в ранкових променях, а поодаль схиляються велетенські пальми, наче прислухаючись до бурмотіння прибою. В буквальному сенсі слова незайманий куточок суходолу.

— Закладаюся на десять доларів, що лише місцеві мешканці знають про цей пляж, — каже Марк. — Напевне, вони тримають його в таємниці від туристів.

— Еге ж, якби вони про нього дізналися, то через них тут просвіту не було б, — обережно зауважує Керрі. — Бо не надто він уже й великий.

Насправді ж пляж досить малий. Та й сам острів здається маленьким, принаймні з нашого кута зору. Але я і далі сподіваюся, що м'які подушки готелю «Сент-Реджис» та їжа в номері очікують на мене на протилежному кінці острова.

— Не зупиняймося,