Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

Захарченко опустив голову. Він думав про щось важке, щось вирішував, і Павло не підганяв його. Дивився крізь вікно на дорогу, якою шмигали машини, зрідка — мотоцикли. Став шкодувати, що свого мотоцикла залишив удома.

— Я їздив додому, — тихо промовив експедитор.

Турчин різко повернув до нього голову.

— Додому?

— Ага.

— Чого б то раптом?

— Бачите, я… моя… — чоловік почервонів і замовк.

— Тільки прошу: я мушу знати правду. А для чого, поясню пізніше.

Експедитор важко зітхнув, наважився:

— Бачите, все село гомонить, що моя жінка плутається з чужими чоловіками. Я її допитував, але вона клянеться, що то наговір. От я й вирішив її вислідити…

— Розкажіть із подробицями: де і як вистежували, хто може це підтвердити.

— Мене ніхто не бачив, і я нікого не бачив. У темряві підкрався берегами та городами до свого двору, заліг у садку і пролежав до півночі. В хату ніхто не заходив, то я й поїхав, мотоциклом. Попросив Івана Драчука, щоб завіз у село, сказав, що треба взяти грошей на куртку. Куртки тоді зелені, з пасочками й погонами продавалися в універмазі.

— Де був той Драчук, коли ви знаходилися в садку?

— У Глобівці. Там у нього знайомий чи родич. Ми з ним домовилися, що я чекатиму на нього після дванадцятої на мосту.

— Крім садка, ви більше піде не були?

Захарченко трохи помовчав.

— Не був.

— Це правда?

— Правда.

— Хочу вірити. А де вас Драчук зсадив?

— Біля приймального пункту. Я хотів дізнатися, чи нема там жінки.

— Чому сказали Драчуку, що будете ждати його на мосту, а не там же, біля пункту?

— До мосту від моєї хати ближче.

— Ну, то до кого ж ви ревнуєте свою дружину?

— До покійного Воловика. — І, помовчавши: — Чи не думаєте ви, що то я його втопив?

— Погрожували із ним розправитися?

— Було таке. Випив я тоді зайвого, от і ляпав. Та як би його втопив? Він же ого-го як плавав, краще за мене. Але не думайте, що так легко втопити людину, аби ніхто не чув. А на березі ж були п'яниці-заготівельники… Сам він утопився, і даремно ви шукаєте винних. Так усе село думає, тільки одна Воловичка вбила собі в голову, що його втопили. І то не на мене каже, а на заготівельників.

— Іван Драчук сьогодні на роботі?

— На комбінаті нема. Поїхав по щось там в область. Повернеться, мабуть, під вечір. Неодмінно його допитайте, бо, крім нього, у мене свідків нема.

— Допитаємо. І не лише його.

Захарченко мовчав.

Турчин повернувся в Ярешки вечірнім автобусом. Од ранкового піднесеного настрою нічого не зосталося. Дільничний був у своїй кімнаті — розмовляв із окатим, давно неголеним чоловіком. Кивнувши головою, аби не зважав на нього, капітан пройшов і сів під стіною. Вже з перших слів зрозумів, що Кривошиєнко пісочить якогось лайдака й п'яницю; до справи, якою воші займаються, він не причетний. Турчин недвозначно прокашлявся. Лейтенант скінчив розмову. Чоловік поспішив зникнути.

— Ну, як, лейтенанте?

— Нема чим хвалитися: рибалки, з якими я зустрівся, нічого не бачили і не чули. Вже й не знаю, як бути. А що нового у вас?

Турчин розказав про Захарченка. Кривошиєнко замислився. Його худорляве, обвітрене обличчя то насуплювалося, то ледь ясніло. І капітанові починало те обридати, бо в цьому вбачав щось неприродне, награне, але терпляче ждав.

— А знаєте, — нарешті заговорив Кривошиєнко, — від цього експедитора всього можна чекати. Торік він упіймав у своєму садку сусідського хлопчика, то ледь не до смерті прибив. Не знаю тільки, як од тюрми викрутився. Мабуть, задобрив батьків. А ще таке люди кажуть: був приревнував до своєї жінки Павла Яремчука, теж йому погрожував, а тоді, напившись, хотів підпалити хату.

— Деталі важливі.

— І я так думаю. Отож, важливо установити, чи й справді він весь час лежав у своєму садку. Буду розпитувати в людей…

— Ви ж уже розпитували.

— Однобоко, можна сказати. Мене в основному цікавили заготівельники і чи ніхто не чув крику, шуму на воді.

— Ви радите зосередитися на одному Захарченку?

— Чому ж… Заготівельників минати не можна. Ненадійний народ. Мені продавщиця з Межирічки розказувала, що шофер-заготівельник Кайдаль купив у неї аж вісім центнерів цукру. Нащо так багато? Не інакше, як солодять хлопці воду. Ну, а що аналізи нормальні, то ви самі казали, що вони нічого не варті. Моя порада: завтра самі відвезіть сік в область на експертизу, а я тим часом пошукаю слідів Захарченка за межами його саду.

— Хай буде так.

Другого дня рано Турчин уже був на консервному заводі. Його директор, молодий, років під тридцять чоловік, коли дізнався, що працівнику міліції потрібні зразки соку з усіх партій, які надійшли за весь сезон із ярешківського приймально-переробного пункту, безнадійно розвів руками:

— Такого зробити не можемо. По-перше, сік до нас іде з трьох пунктів. По-друге, він у нас довго не буває: вантажимо й відправляємо за сімома адресами. Найбільше — в Одесу.

— Тоді візьмемо зразки того, що є.

— Може, завскладом нас виручить. Ходімте до нього. — Як ішли, директор поцікавився: — Я хотів би знати, що сталося? Може, міг би допомогти.

— Поки що нічого не треба. Проби будемо відбирати при понятих і все оформимо протоколом.

— Зрозуміло…

Недовіра Турчина образила молодого директора, і він став мовчазний, на запитання відповідав одним-двома словами. На щастя, завскладом виявився кмітливим