Код да Вінчі - Ден Браун

На склі, просто впоперек обличчя Мони Лізи, пломеніло шість слів.

Лейтенант Колле сидів за столом Соньєра і здивовано слухав, ідо казав йому по телефону Фаш. «Чи добре я все почув?»

— Брусок мила?' Але як Ленґдон дізнався про маячок?

— Софі Неве, — відповів Фаш. — Це вона йому сказала.

— Як? Навіщо?

— Гарненьке запитання, але я щойно прослухав запис, який підтверджує, що вона його попередила.

Колле онімів: «Що Неве собі думає? Фаш має докази, що Софі зірвала операцію із затримання злочинця? Софі Неве не лише звільнять з роботи, вона може опинитися за ґратами».

— Але, капітане... то де ж Ленґдон зараз?

— Ще десь спрацювала пожежна сигналізація?

— Ні, капітане.

— І ніхто не пролазив попід ґратами на вході до Великої галереї?

— Ні. Там весь час чергував один працівник служби безпеки Лувру. Як ви й просили.

— Добре. Очевидно, Ленґдон досі у Великій галереї.

— В галереї? Що він там робить?

— Охоронець зі служби безпеки Лувру озброєний?

— Так, капітане. Це начальник охорони.

— Скажіть йому, хай зайде досередини, — наказав Фаш. — Доки мої люди знову займуть пости по периметру музею, мине кілька хвилин, а я не хочу, щоб Ленґдон тим часом вислизнув. — Фаш на хвильку замовк. — І ще скажіть цьому охоронцеві, що агент Неве, мабуть, теж там із ним.

— А я думав, агент Неве пішла.

— Ви особисто бачили, як вона виходила?

— Ні, капітане, але...

— Ніхто з тих, хто чергував на вулиці, теж не бачив, як вона виходила. Бачили тільки, як вона заходила.

Колле був вражений зухвалістю Софі Неве: «Вона досі в музеї?»

— Займіться цим, — наказав Фаш. — Хочу, щоб до мого повернення Ленґдон, і Неве були в наручниках.

Коли трейлер поїхав, капітан Фаш зібрав своїх людей і ввів їх у курс останніх подій. Затримати Роберта Ленґдона виявилося не так просто. А тепер, коли йому допомагає агент Неве, загнати його в глухий кут, мабуть, буде набагато важче, ніж він думав спочатку.

Фаш вирішив не ризикувати.

Зваживши всі варіанти, він відіслав половину людей назад до Лувру стежити за входами й виходами. А другій половині наказав чергувати біля єдиного місця в Парижі, де Роберт Ленґдон міг знайти безпечний притулок.

Ленґдон зачудовано дивився на шість слів, що світилися на плексигласі. Напис неначе висів у повітрі, відкидаючи нерівну тінь на загадкову усмішку Мони Лізи.

— Пріорат Сіону, — прошепотів Ленґдон. — Це підтверджує, що твій дідусь належав до цього братства.

Софі подивилась на нього здивовано.

— Ти розумієш, що це означає?

— Тут помилитися неможливо, — відповів Ленґдон замислено. — Так звучить один із найголовніших ідеологічних принципів Пріорату.

Софі спантеличено дивилась на слова, накреслені впоперек обличчя Мони Лізи:

SO DARK THE CON OF MAN[18]

— Річ у тім, Софі, — мовив Ленґдон, — що прагнення Пріорату увічнити поклоніння богині йде від переконання, що впливові особи в Християнській Церкві в ранню пору ЇЇ існування ввели світ в оману. Вони поширили брехню, що зневажила жінку і схилила шальки терезів на бік чоловіка.

Софі мовчки дивилася на слова.

— Пріорат Сіону вважає, що Костянтин і його наступники-чоловіки зуміли відучити світ від матріархального поганства й навернути до патріархального християнства, насаджуючи ідеологію, що демонізувала священну жіночність. І богиню раз і назавжди викреслили з сучасної релігії.

Софі, схоже, таке пояснення не переконало.

— Дідусь хотів, щоб я прийшла сюди і прочитала цей напис. Мабуть, він прагнув сказати мені не тільки це.

Ленґдон розумів, про що йдеться: «Вона думає, це ще один код». Але він поки що не міг сказати, чи є в цьому тексті якийсь прихований зміст. Його розум і досі намагався повного мірою осягнути сміливу відвертість того змісту, що був на поверхні.

«Настільки темна облуда людини, — подумав він. — І справді темна».

Ніхто б не наважився знецінювати те величезне добро, яке чинить Християнська Церква в сучасному неспокійному світі, однак в історії Церкви було немало облуди й насилля. Криваві хрестові походи, щоб «просвітити» поганців і знищити релігії, які обожнювали жінку, тривали три століття, і методи, якими досягали цієї «священної» мети, були просто жахливі.

Католицька інквізиція видала книжку, про яку без перебільшення можна сказати, що вона просякла кров’ю, як жодна інша публікація в історії людства. Книжка мала назву «Malleus Maleficarum», або «Відьомський молот». Вона попереджала світ про «небезпеку вільнодумства серед жінок» і навчала церковнослужителів, як знаходити, катувати й знищувати відьом. До відьом Церква зараховувала всіх освічених жінок, жриць, циганок, ворожок, шанувальниць природи, збирачок чудодійних трав, а також усяку жінку, що «виказувала підозрілу пристрасть до світу природи». Повитух теж убивали за єретичний звичай полегшувати жінкам біль під час народження дітей за допомогою різних медичних засобів. За словами Церкви, ці страждання були справедливою покутою, яку Бог присудив усім жінкам за первородний гріх Єви, що посміла скуштувати яблуко з дерева пізнання добра і зла. За три століття полювання на відьом Церква спалила на вогнищах ні багато, ні мало — а п’ять мільйонів жінок.

Пропаганда й кровопролиття дали жадані плоди.

Сучасний світ — живий доказ цього.