Скандальна зрада - Марія Акулова

Викликаю таксі і одразу ж додому їду. Лише п'ята вечора, ще три години до зустрічі з Ігорем.

Швидко по квартирі проходжусь і прибираю розкидані речі. Намагаюся зрозуміти чи варто замовити вечерю чи ні. Не можу знайти собі місце, нервую, а ще кожних п'ять хвилин на знімок УЗД дивлюсь і долоні до живота прикладаю.

Взагалі жодних змін у собі не відчуваю. Невже це правда?

Ближче до восьмої не спускаю погляду з вхідних дверей, готова будь-якої миті кинутися її відкривати.

Нарешті по квартирі лунає звук домофону. Я відчиняю двері і зустрічаюся поглядом з Ігорем.

Серце готове вирватися з грудей від його вигляду.

Відступаю на крок, пропускаючи його у квартиру.

Він у костюмі, в руках спортивна сумка.

Зачиняє за собою двері, але далі порога не рушить.

– Привіт, – усміхаюся, набираючись сміливості сказати йому про вагітність.

Але в нас із Ігорем зараз зовсім різні настрої. Він похмурий і серйозний, стомлений, наче кілька ночей в офісі просидів. Я ж не можу стримати усмішку. Очі, напевно, світяться захопленням.

– Ось, – кидає на підлогу переді мною сумку, з якою прийшов.

– Що це? – питаю з подивом, завмерши на місці.

– Відступні.
– Що? – по-дурному блимаю очима, то на чоловіка дивлюся, то на сумку на підлозі. – Я не розумію тебе, Ігорю.

– Що незрозумілого, Агато? – Запитує різко і роздратовано, ніби розмова зі мною приносить йому лише незручність. – Там гроші. Повинно вистачити на те, щоб десять років безтурботно жити. В обмін ти підпишеш папери на розлучення і зникнеш із мого життя.

– Ти... ти жартуєш? – В очах збираються сльози.

Як так? Що взагалі в Ігоря у голові відбувається? Як так вийшло, що я з ним зустрілася для того, щоб про вагітність повідомити, а він – щоб остаточно змусити мене розлучитися з ним.

– Ти завжди біля моря хотіла жити. Їдь у інше місто, купи квартиру з видом на море. Зроби так, щоби ми з тобою більше ніде не перетиналися. У тебе своє життя, у мене – своє. Днями нас розлучать. З цього дня ми чужі одне одному люди.

– Іди, - вимовляю я. – Іди та гроші свої забирай! – Зриваюся, голосно кричу.

Ігор не сперечається. Не заперечує. Це саме те, чого він так хотів. Лише на мить у нього в погляді смуток і жаль прослизають, а потім він до мене спиною повертається. Іде, залишаючи після себе лише розчарування, тугу, розбите минуле та сумку, повну грошей, біля моїх ніг.