Майже опівночі - Мартін Кейдін
— Як із грішми? — запитав він.
— Ви їх одержите.
— Де вони?
— Ви їх одержите, коли справу буде зроблено, — спокійно й твердо сказав Ріген. — Не раніше.
Незворушні очі на широкому обличчі неначе свердлили Рігена.
— А чого це я маю вірити вам на слово, га?
— Капітане Бьоме!..
Це було сказано різким, навіть суворим тоном. Бьоме не звик, щоб з ним так розмовляли. Ще менше сподобалося йому те, що він почув далі.
— Не треба клеїти дурня, і не намагайтесь гратися зі мною, як кіт із мишею.
— Та ви знаєте, з ким розмовляєте? — заревів Бьоме. — Я хазяїн на цьому кораблі, і я не потерплю… — Тут він осікся: той Ріген і м'язом не ворухнув. І тоді Бьоме зрозумів: Ріген не прикидається, він справді має за собою могутню силу. Бьоме сам надто часто поводився з позиції сили, щоб не збагнути цього. — Гаразд, — буркнув він. — Перейдімо до діла.
Ріген кивнув головою.
— Вони на борту?
— Так. Уже дві доби.
— Відтоді їх бачив хто-небудь?
— Навіть я сам не бачив, — сказав Бьоме, нараз посерйознішавши. — Вони піднялися на борт, як я вже розповідав вашим, і відтоді не виходили із своєї каюти. Вони й готують собі там, і все інше. Так було між нами домовлено: я їх не чіпаю. — Бьоме знизав плечима. — На нашій посудині пасажирів буває обмаль. А це ж непоганий спосіб заробити трохи грошенят.
— Грошенят, які ваша компанія ніколи не побачить, еге ж? Бьоме побагровів.
— Ви мені…
— Забудьте про це, — спинив його Ріген. — Мені байдуже, чим ви займаєтеся на борту свого судна. Єдине, що мене цікавить, — це каюта номер дванадцять.
Бьоме ледь чутно зітхнув. Раптом він одвернувся й почав перегортати папери на своєму столі.
— А знаєте, — сказав він, усе ще стоячи спиною до Кена Рігена, — не дуже легко буде викурити їх з «Асенте».
Ріген напружився.
— Чому, капітане?
— Я одержав від них сьогодні вранці ось цю записочку, — з усміхом мовив Бьоме. Губи його ще швидше розповзлися в посмішці. — Правду кажучи, Рігене, я дуже радий бачити вас. Мене самого це вже почало турбувати. — І він подав записку своєму гостеві.
Ріген лайнувся.
«Подивись-но на неї. Вона ж бо за ці кілька місяців постаріла років на десять. У неї з'явилося більше сивини, ніж мало з'явитися за ціле десятиріччя. Боляче бачити її такою. Усе це діло було не для неї. Але то був наш останній шанс. Що лишалося нам робити, якне піти за Майком? Перебиватися з однієї паршивої робітки на іншу?.. З цими теперішніми хлопцями, які згодні летіти куди завгодно і за будь-яку платню, що лишається такій старій руїні, як я? Утертися й забиратися геть. Щоразу, коли який-небудь сучий син дізнавався про моє минуле, мені давали коліном під зад і… Та й Мей не світило нічого, хіба прилаштуватись у якійсь брудній, паскудній забігайлівці, доки вона перетворилася б на облізлу суку і її теж викинули б геть. Краще, як ми вріжемо дуба раніше, ніж змушені будемо порпатися в багні, наче свині, випрошуючи милостиню…»
Джесс Бакгорн сягнув рукою під ліжко і взяв пляшку. Неквапливими, розслабленими рухами відкоркував її. йому ще довго тут бути, і зовсім ні до чого хапати пляшку так, наче сьогодні кінець світу. Все, що їм тепер лишається, — це набратися терпцю. Витримати в цій триклятій каюті тижнів зо два, доки доберуться до Гонконга. Там він зможе придбати для себе й для Мей будь-які паспорти, і вони зникнуть назавжди… Він добре хильнув із пляшки й відчув, як алкоголь пропікає собі шлях униз. У суглобах — відчуття тепла. Тепер ця каюта вже не здається йому такою тісною. Він поглянув на пляшку. Хай воно все западеться. Ніхто його не побачить, отож не має значення, скільки він вип'є…
— Прошу тебе, Джесс.
Він відірвав пляшку від рота, неначе вона вжалила його.
— Якого біса, Мей? — невдоволено мовив. — Трішки вип'ю, й нічого зі мною…
. — Ти вже випив трішки, — тихо мовила Мей Бакгорн. — Якщо вип'єш зараз іще, тобі захочеться ще і ще, і… о Джесс… — Заламуючи пальці, вона розглянулася по тісній каюті і глибоко зітхнула. — Боронь боже, я зовсім не хочу гризти тебе, — похапцем проказала вона. — Але нам тут бути багато днів, Джесс. Якщо мені не буде з ким розмовляти, я збожеволію.
Він погамував роздратування так само швидко, як воно закипіло в ньому.
— Я розумію, люба, — сказав він, насилу повертаючи язиком. Алкоголь розтікався по тілу, приємно зігріваючи його. — Дле без цього я не зможу. Стіни насуваються на мене, і…
— Джесс, я дуже тебе прошу.
В очах у неї світився біль. Мей мала рацію. Сидячи тут, двоє звірів у одній клітці, вони мають тримати себе в руках, інакше дуже скоро вчепляться одне одному в горло. Краще почекати до вечора, поки вона засне, а тоді…
— Джесс із демонстративною рішучістю закоркував пляшку і засунув її назад під ліжко. Позирнувши на дружину кутиком ока, він помітив, як вона з полегкістю всміхнулася. Треба буде потурбуватися, щоб вона ковтнула сьогодні снотворну пілюлю. А сам він однаково не засне, коли не перепустить ковточок-другий…
«Хоч би скоріше настала ніч. Я вдам, ніби сплю, і він прикладеться до пляшки. Бачить Бог, йому це необхідно. — Мей глянула на чоловіка поглядом, в якому відбивалося глибоке, але зболене кохання. — Він начебто примусив себе про все забути, як він скрикує уві сні!..» Ні, вона нізащо цього не зробить. Джесс утікає ось уже багато років. Та втекти від самого себе йому не щастить навіть уві сні. І лише на денці пляшки знаходить він якусь розраду.
Пляшка. Вона його спустошила, і вона ж тепер — його єдиний друг. До того
