Поцілунок по-дорослому - Анна Харламова
— Знайомтесь дівчата це Вільям. — Обпершись ліктем на плече друга, продовжував Ян. — А це моя сестра Ліза і її подруга Софія.
— Радий з вами познайомитись дівчата. — Усміхнувся хлопець.
— Дуже приємно, — відповіла, я не виказуючи свого нещодавнього розчарування.
— Привіт. — Натхненно привіталась Ліза.
Чесно кажучи, я вже через пару секунд забула, як його звати. Пам'ятала лише, що ім'я якесь дивакувате. Я ще ніколи не була такою розгубленою і неуважною. Весь час міркувала про незвичні для мене почуття. Зараз я точно слідувала вказівкам Лізи і думала лише про себе.
Доки Ліза добре проводила час з хлопцями, я не могла дочекатись – коли ми нарешті підемо додому. Але моє бажання поки що було нездійснене, адже на нас ще чекав футбол. Хлопців покликали на гру і вони миттю опинились на полі. Ми зостались з Лізою у двох, і вона нарешті могла мене відчитати по повній.
— Він би підійшов з хлопцями, якби ти також йому помахала.
— Я тобі хіба жалілась?! Тим більше у нього є дівчина, — сердито зауважила я.
— Цього ти не знаєш напевно. А навіть як що і так, той що з того?! Вона лише його дівчина а не дружина, ми її швиденько посунемо. Глянь на себе і на неї. Ти у мене просто красуня, а вона, м'яко кажучи – так собі.
— Дякую Лізо, але я більше не хочу про це говорити. Давай просто дивитись, як грає Ян, — сказала я повернувшись у бік поля.
Хвилин двадцять ми сиділи мовчки та дивились на гру. Аж ось Ліза повільно встала і почала до чогось пильно придивлятись. А потім стрибаючи й тикаючи на щось пальцем, почала верещати.
— Дивись, дивись твій красень вийшов на поле!
Я підскочила з місця, наче мене бджола вжалила. Декілька хвилин я стояла і дивилась на нього. Мабуть, вигляд у мене як у придуркуватої. У весь час, доки я стояла, усмішка не сходила з мого обличчя. Усміхалась я до тих пір, доки прямісінько в мене не поцілив м'яч. Ліза з переляку закричала, як божевільна. Від удару я не бачила на одне око, а від її крику – мало не оглухла. У принципі, Лізі притаманно кричати в будь-якій ситуації. А зараз і поготів. Здавалось, що тільки я могла опинитись в такому становищі. На фоні мого розчервонілого від сорому обличчя, синець напевно було не дуже й помітно.
Нарешті до мене дійшло, хто саме відбивав м’яч, і від цього мені стало ще гірше. Чому саме мій красень?! Він схопився за голову і був дуже розгублений. Здавалося не менш ніж я. Ян з кінця поля біг мене «рятувати». Хлопець з яким я познайомилась перед матчем, теж прямував до мене. Тільки от сам винуватець стояв як вкопаний, наче приріс до того місця, звідки пасував. Ян і мій новий знайомий миттю опинились біля мене.
— Ти як?! Дуже болить?! — запитав схвильовано хлопець з дивним ім'ям.
Він такий чуйний, а я така не уважна до нього. За це, від сорому мені захотілось залізти під лавку. І Ян також почав знервовано запитувати мене, чи все гаразд. Ліза взагалі боялась до мене доторкнутись, наче у мене влучив не м'яч, а добряча цеглина.
— Усе гаразд! — поспішила я всіх заспокоїти. — Мені вже не боляче. Можете продовжувати гру.
Видно я дуже наївна, якщо вважала, що все так швидко минеться. Із-за Яна виглянув мій прекрасний незнайомець. Він був так близько, що у мене знову почався напад «астми». Аж ось він до мене заговорив:
— Привіт. — Майже пошепки сказав він. Потім продовжив голосніше. — Мені дуже шкода. Я зовсім не хотів, щоб так усе вийшло. Вибач.
Його голос подіяв на мене наче бальзам, від якого я зовсім забула про болючий синець.
— Вибачення прийняті. — Усміхнулась я щиро.
— До речі, мене звати Марк. — Звернувся він до нас з Лізою.
— Я Софія. — Тихо сказала я, наче боялась, що мене хтось почує.
Натомість мою подружку було важко не почути. З посмішкою до вух вона звернулась до нього.
— Мене звати Ліза.
Я дуже хвилювалась, щоб вона більше нічого не бовкнула. Адже знаючи її характер, я була впевнена – це ще не кінець, і вона обов'язково щось додасть. Я хотіла випередити Лізу, але слова застрягли у горлі.
— Нарешті ми с тобою познайомились. — Радісно викрикнула Ліза.
— Не зрозумів? — його брова здивовано піднялась до гори.
— Не слухай її. Вона злякалась за мене, а коли вона нервує – каже усілякі дурниці. — Поквапившись затулити рота невгамовній подрузі, випалила я. — Будь ласка, ідіть грайте далі, зі мною все гаразд. Я недалеко живу. Зараз піду додому, прикладу лід і все буде добре. — Доторкнувшись до синця, я сіпнулась. Не думала, що мені так добряче дісталось. — Ви не бачите що накоїли, залишивши гру! Усі уболівальники невдоволено зиркають на мене!
Я піднялась з місця збираючись іти додому, але знову мало не сіла, почувши голос Марка.
— Я тебе проведу. — Впевнено сказав він. Потім менш рішуче додав: — Якщо звичайно можна?
— Не варто. Усе добре.
— Мені буде не важко. Все ж таки я винен, що так сталось, дозволь хоч трохи загладити свою провину.
У нього такий благаючий і лагідний погляд, що устояти не можливо.
— Нехай Марк тебе проведе, бо я дуже хочу подивитись гру. — Підморгуючи мені, як мале дитя, сказала Ліза.
— Ну що, пішли. — Сказав Марк показуючи на східці, які ведуть вгору.
— Пішли. — Усміхнулась я.
Підіймались ми мовчки, а я напевне ще й не дихала. В горлі зовсім пересохло. Руки вологі. У голову не приходить жодна розумна думка. Мовчанка затягнулась. Треба було щось казати. А що? Всередині мене була істерика, мозок здавалось може сплавитися від такого надмірного навантаження. Марк йшов попереду, а потім раптово обернувся і подав руку через побиту сходинку. Не думала, що ще існують чемні хлопці. Але є проблема – вологі руки. Непомітно пробігшись долонями по своїй майці, я висушила руки. Тепер можна було впевнено прийняти допомогу. Тільки-но я зібралась простягти йому руку, як він її забрав.
— Секунду. — Витираючи руки об футболку, промовив він. — Долоні мокрі від спеки. Тепер давай руку.
Як хлопцям легко! Чому дівчата соромляться робити елементарні речі в присутності хлопців?! Може не всі так себе поводять як я? Ліза точно не так.
Кілька секунд назад здавалось, що думок не було взагалі, а тепер ось скільки їх з’явилось від хвилювання. Краще зовсім перестати міркувати, хто, що робить, і як, бо зовсім з глузду з’їду.
