Телефонна пригода - Андрій Степанович Крижанівський
— Кайф! — кажу. — Моя «Лада» до ваших послуг.
— Прийми мерсі! — каже Мотря Карпівна — Приходь з училкою, може, швидше її окрутиш.
— Мерсі обратно! — кажу. — Все буде тіп-топ, свого не випустимо.
— Є секретна просьба, — продовжує Мотря Карпівна. — Дістань вишибалу.
— Кого? — дивуюся.
— Вишибалу! Щоб у кінці столу тихенько сидів, а як хтось перебере, то вишибав того з двору. Я в кіно бачила такого дилду в сомбрері…
— На чорта той вишибала?
— Для гонору! У моєї куми гуляли свайбу всього три дні і то з п’яних очей жениха через паркан перекинули. Ледь у кропиві не спікся…
— Може, Петра візьмемо, грузчика з гастроному?
— Ти що! Його після третьої чарки бити починають. За вираженія. Дістань невідомого вишибалу. Червінця даю!
Взяв я десятку, сів у лайбу і покотив шукати вишибалу. А навстріч один дачник суне, такий собі чмур, халупку зняв і ходить у ліс — дихає. Патякали, що він із закордонів повернувся. А дивитися нема на що — зашмигана спортивна куртка і штани рогожні. Конєшно, буває, що наша рогожа у заграниці самий тиць — лорди носять. Але має бути на заду нашльопка — фірма. Придивляюся до чмурового заду — нема фірми. Голодранець!
— Слухай! — зупиняю чмура. — Весілля у нас. Чи не підеш за п’ятірку вишибалою?
— Вишибалою? — мружиться.
— Вишибалою. Ти не тутешній, ніхто й не взнає.
— Прибуду! — каже. — П’ятірки не треба.
— Замьотано! — радію. — Тільки стріху причеши, щоб собаки не гавкали.
— Причешемось, — відповідає.— А з квітами як бути?
— Обійдемось! Букетів стільки, що підсвинку на місяць січки вистачить…
— Тоді привіт, — каже, — підсвинку. Прибуду!
Весілля було розкішне. Все як положено: молодий — блідий, молода — як вода, діди в галстуках, хлопці в бородах, молодші п’ють, старші закусують. А я сиджу з училкою на почесному місці і компліменти їй нашіптую. Кайф!
Вишибала з’явився, як гостей на першу пісню потягло. Я його спочатку не впізнав, а впізнав — отетерів. Костюмчик — люкс з небаченого краму, і сидів на ньому, як влитий, ніби чмур у тому кайфі і вродився. Волосся зализане на пробор, на лацкані лауреатський знак, а на жилеті золотий брелок теліпається. Я, вуличний граф, як опудало проти нього. А вишибала цілує ручку нареченій, розкланюється, як балерун, і пре на стіл коробку-сувенір, сервіз на дванадцять персон. Уже не знаю, наш чи звідти, але Мотря Карпівна на радощах ледь з крісла не випала. А той перевертень уже штовхає тост голосом Левітана:
— Увага! Говорить Дачний! Сьогодні тут в ім’я продовження роду людського, а також для заохочення лікеро-горілчаної індустрії відбувся запуск на орбіту подружнього життя студентки Насті та доцента Кості. Стан нормальний. Температура наближається до сорока градусів. Ура!
Тут і наші ревнули. Зірки з неба посипалися. Мотря Карпівна стисла вишибалу в залізних обіймах і вдарилася в сльози, наречена заплескала в долоні, а жених-сирота вперше подав голос:
— Ми щасливі,— кувікнув, — що нас напучує у невідому путь знаменитий сталевар, герой Запоріжжя і Бхілаї, робітничий повпред нашої дипломатії!
І покотилося весілля, як підстібнуте. Сталевар-дипломат посипав тости з міжнародних столів і з моєю училкою встиг перемовитись тиць-а-тиць. А я сиджу, як опльований, без нуля вніманія.
Училка вшкварила стиль із тим сталеваром, а я спіймав на танець Мотрю Карпівну і шепчу:
— Скажіть цьому, щоб сидів вишибалою! Не люблю, як придурюються!
— Сказився! — відпускає мені аперкота під ребро Мотря Карпівна. — Що мелеш?
— А хто ж буде вишибалою?
— Ти й будеш, невелике цабе! Червінця зажав?
Ну, думаю, я вам покажу вишибалу! І чарку за чаркою…
А той дипломат уже без дипломатії тримає училку за талію, та стрекочуть не по-нашому, як сороки, та іржуть собі, як лошаки. І головне — я все розумію без перекладу, і вже сам жаліюся сусідам по-англійському, але вони ні чорта не січуть…
Ну, закінчилося весілля у рожевому тумані. Правда, одного вишибли. Мене. Сталевар вишиб. А сам кудись з училкою зник…
Так! Було діло. З того часу авторитет мій підупав — вишибалою кличуть. А училка і сталевар прислали мені потім свою весільну фотішку. І джинси в благодарность за знайомство. Джинси, конєшно, фірма. Тільки не люблю, як придурюються…
Телефонна пригода
Ельдар Голота, відомий детективний автор, теленькнув з дачі додому.
— Уважно слухаю, — відповів приємний баритональний бас.
Голота на мить розгубився — вдома мали бути тільки дружина та донька.
— А ви хто? — запитав творець.
— Дзеркально перепрошую: хто ви, а?
— Я господар квартири, де ви маєте честь перебувати.
— О! Ельдаре Хомичу! Дуже приємно познайомитись! Я пристрасний шанувальник вашого детективного таланту! Вашої половини, Маргарити Петрівни, нема вдома, — відбула до вас на дачу.
— А-а… А Мирослава?
— Дочка відбула на весілля до університетської подруги. Я тут сам.
— Вибачте, а хто ви є?
— Ельдаре Хомичу, скажіть чесно, як у вас із серцем?
— Швидко кажіть, що скоїлося! Пожежа, газ, залили сусідів?!
— Боже борони! Просто до вас заліз злодій-початківець, тобто я, з вашого дозволу.
— Облиште ідіотські жарти!
— Не хвилюйтесь, Ельдаре Хомичу! Слухайте уважно. Я завітав до вашої господи, як повноважний представник газорозподільної мережі. Поки перевіряв параметри притоку й відтоку блакитного золота, ваші єдинокровні дами збиралися на променад, уголос ділячись своїми планами. З квартири ми вийшли разом, ваші викликали ліфт, а я спустився на поверх нижче…
— Не кривляйтеся! Ви переповідаєте і, до речі, досить бездарно,