Телефонна пригода - Андрій Степанович Крижанівський
— Грудень теж має свої принади, дорогий.
— Тільки лютий! — затявся Остап.
— У лютому фрукти, — згадав Іраклій.
— Навіть сухофрукти, — сказав Остап.
— Саме їх я мав на увазі, дорогий.
— А лютневі дощі?
— Чудові дощі!
— Вони назавжди залишаться у моєму серці!
— І в попереку, дорогий.
— Чудовий сезон!
— Сезон для селян.
— Все чудове — селянам, — сказав Остап.
— Що будемо? — перебив бармен.
— Що будемо? — повернувся Остап до Іраклія.
— Що будемо? — повернувся Іраклій до бармена.
— Коньяк, шампанське, «Гурджаані», — повідомив бармен. — Горілки нема.
— Нема горілки, Остапе!
— Горілка є в їдальні, — сказав бармен.
— Чудова їдальня! — сказав Іраклій.
— Чудові мухи, — сказав Остап.
— Чудова горілка, — сказав Іраклій — Чому ти не любиш горілку, Остапе?
— Люди кажуть, що коньяк корисніший.
— Вір людям, Остапе!
— Я вірю їм, Іраклію!
— Правда?
— Свята правда, друже.
— Ти віриш, що я теж їм вірю, Остапе?
— Я вірю тобі, як собі, Іраклію.
— Добре вірити людям, дорогий! Візьмемо коньяк.
— І шампанське. — сказав Остап.
— Як? Хіба я не замовив шампанське?
— Ти замовив, але подумки, Іраклію.
— Бармен має вгадувати думки клієнтів, Остапе.
— Якщо він справжній бармен, — сказав русяво-сивий.
Бармен позеленів.
— Важко вивчитися на справжнього бармена, Остапе.
— Важко, але вивчаються.
— Вивчаються робити коньяк із портвейну за горілки.
— Приємно чути.
— Але не пити.
Бармен зашарівся,
— Коньяк, шампанське, «Гурджаані», — замовив чорняво-сивий.
— Чи не забагато? — спитав бармен.
— Ми візьмемо ще, — заспокоїв русяво-сивий.
— Між іншим, — заявив бармен, відкорковуючи пляшки, — за навантаженням наша професія прирівнюється до металургів.
— Жаль барменів, — сказав Остап.
— Жаль до сліз, — ствердив Іраклій.
— Допоможемо людині? — спитав русяво-сивий.
— Влаштуй, влаштуй його на мартен! — попросив чорняво-сивий.
— Я влаштую його на конвертор.
— Влаштуй, влаштуй його на конвертор, він із дитинства марив конверторами!
— Я використаю свої парламентські зв’язки, — сказав Остап. — Де телефон?
— Не треба, — зблід бармен.
— Жаль, — зітхнув Остап.
— Жаль до сліз чорну металургію, — схлипнув Іраклій.
Бармен одсунувся у темний закуток.
Теленькнули чарки, задзвеніли келихи, грюкнули стакани.
— Твоє здоров’я, Іраклію!
— Твоє здоров’я, Остапе!
— Не залишай старих друзів і стару дорогу!
— Будь квітучий, як весна, багатий, як земля, здоровий, як вода!
— За Миргород!
— За Сурамі!
— Гамарджос!
— Будьмо!
Поступово дійшли до Владивостока.
— Тут тихо, — схвалив Остап.
— Післяобідній час, — пояснив бармен.
— Мертва година, — сказав Остап.
— Сієста, — додав Іраклій.
— Зараз прийдуть, — повідомив бармен. — У вечірніх туалетах.
— У тебе є вечірній туалет, Остапе? — спитав чорняво-сивий.
— Є. Він же ранковий і полуденний, нужник називається.
— Я не про ті туалети, — сказав бармен.
— Ми бережемо вечірні туалети, — повідомив чорняво-сивий.
— Ми люди дипломатичного протоколу, — сказав Остап.
— Мені приємно потвердити цей симпатичний факт, — сказав Іраклій.
— Дипломатичний протокол вимагає вечірню кану, Іраклію!
— Ти читаєш мої дипломатичні думки, Остапе. Дні чашечки і пляшечку!
— Сто грамів в одні руки! — пішов нa принцип бармен.
— Поскільки у нас чотири руки… — почав Остап.
— Залишимо в пляшці сто грамів, — закінчив Іраклій.
— Спочатку розплатіться!
— Ти завжди розплачуєшся, Остапе? — поцікавився чорняво-сивий.
— Це наріжний принцип мого існування, — сказав русяво-сивий, простягаючи сотенну асигнацію.
— Наші кредо збігаються, — сказав чорняво-сивий, простягаючи купюру ідентичного достоїнства.
— Прошу на місця для почесних гостей! — розцвів бармен.
— Почесні гості ніколи не розплачуються, — зауважив Остап.
— Я теж помітив таку тенденцію, — підтримав Іраклій.
Бар пансіонату колгоспників олюднів. Переважали глибокі декольте, час від часу спалахували діаманти чистої води, але траплялися і джинси з маловідомими символами віддалених артілей.
— Землелюбці, — сказав Іраклій.
— Хлібодари, — сказав Остап.
Стойку атакувала галаслива череда техаської породи. Чередою верховодили емоційна юнка і юний обормот, облагороджений прищами.
— Якісь зайди вперлися на наші місця! — пищала емоційна юнка.
— Піджаки! — висловився юний обормот.
— Чортили! — шуміла юна череда.
— Наша зміна, — зазначив русяво-сивий.
— Юні колгоспники, — розчулився чорняво-сивий.
— Ці дітки нам насіють, Іраклію.
— І головне — нажнуть, Остапе.
— Оголена пищалка, напевне, доярка, — показав русяво-сивий на емоційну юнку.
— А юний прищ, напевне, технік штучного запліднення, — показав чорняво-сивий на обормота.
— Ви знаєте, хто мій папа?! — зойкнув прищ. — Він вам покаже!
— І мій папа вам покаже! — пищала пищалка.
— Як думаєш, Остапе, чий папа вище — оголеної Махи чи папиного синка?
— Гадаю, папа папиного синка вище, Іраклію,
— Чому так думаєш, Остапе?
— Бо оголена махом, хоч нахабна, але красива, і навряд чи упадала б біля юного прища, коли б її папа був вище.
— Тут є резон, Остапе, бо коли зніматимуть її папу, допоможе його папа.
— Такі браки нині популярні, Остапе. Надзвичайно популярні, Іраклію.
— Ви багато собі дозволяєте! — галасувала юна череда.