Чотири сезони - Стівен Кінг

Я з ним погодився.

— Але є ще один, потужніший, — задумливо провадив Енді. — Я думаю, цілком може бути, що він переконав сам себе. До нього були звернуті всі погляди. Море запитань від журналістів, його фото в газетах… а окрасою сезону став зірковий виступ у суді. Я не кажу, що він навмисно сфальсифікував свою розповідь чи дав неправдиві свідчення. Думаю, цілком можливо, брехня про те, що я купив ті рушники, пройшла б на «ура» на поліграфі чи з клятвою іменем матері. Та все одно… збіса суб’єктивна штука ця пам’ять. Одне я знаю напевно: хоч мій власний адвокат і вважав, що я половину історії набрехав, на ту фігню з рушниками він не повівся. Це ж ні на яку голову не налазить. Я впився до поросячого вереску, був занадто п’яний, щоб думати про глушник для пострілів. Якби вбивство скоїв я, то просто стріляв би й усе.

Він заїхав у сліпий завулок і припаркувався там. Дудлив пиво й курив цигарки. Дивився, як гасне світло на першому поверсі Квентинового будинку. Дивився, як загоряється на горішньому поверсі єдина лампа… а за чверть години в нього на очах гасне. Решту, сказав він, я додумав сам.

— Містере Дюфрейн, ви зайшли в будинок Ґлена Квентина й убили їх обох? — прогримів на суді його адвокат.

— Ні, — відповів Енді. До півночі, за його словами, він потроху витверезів. А ще відчував перші дзвіночки важкого похмілля. Тому вирішив поїхати додому й проспатися, а наступного дня обміркувати все більш по-дорослому. — Поки я їхав, то подумав, що наймудрішим рішенням буде просто відпустити її в Рино, хай розлучається.

— Дякую, містере Дюфрейн.

Прокурор зірвався з місця.

— Ви розлучилися з нею в найшвидший спосіб, який тільки міг спасти вам на думку. Розлучилися за допомогою револьвера тридцять восьмого калібру, загорнутого в кухонні рушники, чи не так?

— Ні, сер, не так, — спокійно відказав Енді.

— А потім застрелили її коханця.

— Ні, сер.

— Хочете сказати, що Квентина ви застрелили першим?

— Хочу сказати, що ні в кого я не стріляв. Я випив дві кварти пива й викурив стільки сигарет, скільки недопалків поліція знайшла в завулку. А потім поїхав додому й ліг спати.

— Ви сказали присяжним, що в період між двадцять четвертим серпня й десятим вересня відчували бажання накласти на себе руки.

— Так, сер.

— Достатньо сильне, щоб купити револьвер.

— Так.

— Містере Дюфрейн, а вас дуже занепокоїть, якщо я скажу, що ви не схожі на самогубцю?

— Ні. Але в мене таке враження, що ви не надто співчутлива людина, тому я дуже сумніваюся, що поділився б із вами своєю проблемою, якби справді відчув бажання вкоротити собі віку.

Залою суду пробігли брижі легкого стриманого сміху, але присяжні жарту вочевидь не схвалили.

— Того вересневого вечора ви брали із собою револьвер?

— Ні. Я вже казав, що…

— А, так! — Прокурор саркастично посміхнувся. — Ви його в річку викинули. У Роял[8]. Дев’ятого вересня, удень.

— Так, сер.

— За день до подвійного вбивства.

— Так, сер.

— Зручно, правда?

— Ані зручно, ані незручно. Лише правда.

— Я думаю, ви чули свідчення лейтенанта Мінчера? — Мінчер очолював загін, що прочісував дно річки Роял біля мосту Понд, з якого, за власним свідченням, Енді викинув револьвер. Поліція його не знайшла.

— Так, сер. Ви знаєте, що я чув.

— Тоді ви також чули, як він повідомив, що револьвера вони не знайшли, хоч водолази працювали три дні. Це теж доволі зручно, чи не так?

— Зручно — не зручно, але револьвера не знайшли — це факт, — спокійно відповів Енді. — Однак я хочу звернути увагу, вашу й присяжних, на те, що міст на Понд-роуд дуже близько до того місця, де Роял впадає в бухту Ярмут. Течія там сильна. Револьвер могло винести в бухту.

— Тож порівняти сліди на кулях, витягнутих зі скривавлених трупів вашої дружини й містера Ґлена Квентина, та нарізку ствола вашого револьвера неможливо. Правильно, містере Дюфрейн?

— Так.

— І знову ж таки, дуже зручно, правда?

У цьому місці, як повідомили газети, Енді продемонстрував одну з небагатьох емоційних реакцій, які дозволяв собі за всі шість тижнів, поки тривав судовий процес. Ледь помітна гірка посмішка на мить змінила вираз його обличчя.

— Сер, оскільки я не скоював цього злочину й оскільки я кажу правду про те, що викинув револьвер у річку за день до того, як цей злочин було скоєно, то мені видається рішуче незручним той факт, що револьвера так і не знайшли.

Ще два дні прокурор бомбардував його запитаннями. Він знову зачитав Енді свідчення продавця зі «Зручних покупок» про кухонні рушники. Енді повторив, що не пам’ятає, щоб їх купував, але визнав: так само він не пам’ятав, що не купував їх.

«Чи правда, що на початку тисяча дев’ятсот сорок дев’ятого Енді та Лінда Дюфрейни оформили спільний страховий поліс?»

«Так, то була правда».

«І в разі, якби Енді виправдали, чи ж не правда, що він мав право на п’ятдесят тисяч доларів прибутку?»

«Правда».

«І чи не правда, що до будинку Ґлена Квентина він поїхав, виношуючи в думках убивство, і чи не правда також, що вбивство це він скоїв двічі?»

«Ні, то була не правда».

«А тоді що, на його думку, сталося, якщо ознак пограбування не було жодних?»

«Я не можу цього знати, сер», — тихо відказав Енді.

О першій години однієї сніжної середи присяжні пішли на обговорення. А повернулися аж о пів на четверту. Пристав сказав, що вони б і раніше прийшли, якби їм не закортіло порозкошувати на вечерю курятиною від ресторану «Бентліз» (коштом округу). Вони визнали його винним, і, їй-богу, якби в штаті Мен діяла смертна кара, він теліпався б у зашморгу ще до того, як із землі виткнулися перші весняні крокуси.

Тоді в суді прокурор спитав, що, на його думку, сталося. Енді не відповів. Але здогад у нього був, і якось пізно ввечері тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого я його з Енді витягнув. Сім років у нас пішло на те, щоб перейти від поверхового знайомства до порівняно тісної дружби, але тільки в шістдесятому я відчув, що ми справді близькі, і, напевно, я