Воскреслий із мертвих - Олег Федорович Чорногуз

— Може, ви зі мною пообідаєте?!

— Дякую, але я…

— Не соромтесь, будь ласка. У мене в термосі кава. З молоком. Є бутерброди з ковбасою й сиром, — вона взяла чорну сумку, що стояла по другий бік надгробної плити. — Я взяла й оцю пляшечку, — витягла чвертку коньяку «Тиса».

— Знаєте, я не п’ю.

— Я не пила також. Але після смерті сина і чоловіка, щоб трохи забутися, іноді випиваю, — чесно зізналася жінка. — Ви мене не осуджуйте. Я, на жаль, не вмію молитися. Але так хочеться забутися в молитвах. А я їх не знаю. У церкву йти соромлюсь. Боюсь, що сприймуть це за нещирість. І я щодня по-своєму молюся своєму Богові. Ви не повірите і, мабуть, сміятиметеся з мене, але своєму Богові я склала молитву сама. Саме тут, на кладовищі. І ця молитва належить тільки мені. Ви не вірите? — вона розстелила на столику чисту скатертину, складену вчетверо, виклала бутерброди, варені яйця, нарізану ковбасу, пляшку «Фієсти». — Ось тільки виделок не взяла. Але бутерброди можна їсти і так… Наступного разу я виправлю свою помилку. Ви тут часто буваєте?

— Майже щодня, — відповів він. — Здебільшого після роботи.

— Ви ще й працюєте?!

— Так, я бухгалтер. На автопідприємстві. Треба ж якось на хліб заробляти… Пенсія по інвалідності мала.

— Відкоркуйте, будь-ласка, коньяк.

— Може, не треба!

— Давайте вип’ємо за дітей наших. За вашу дружину, за мого чоловіка.

— Ну, якщо ви так наполягаєте, то…

— Ви щось не доказуєте. По очах бачу.

— Я вам зізнаюсь. Але тільки вам. О, Боже, — сказав він. — Мій Боже! Ви не повірите, але їх убив я…

На розі 42-ї стріт і Першої авеню висіло три щити з написами англійською, афганською і українською мовами. Йшов 1984 рік. Два молодих українці і афганець, очевидно їхній ровесник, у супроводі невеличкої юрби людей прибули на набережну Іст-Рівер саме тоді, коли закінчилось денне засідання в штаб-квартирі ООН і дипломати з усіх країн висипали на двір, сідаючи в свої лискучі «Форди» й «Кадилаки»; старший з прибулих, українець, заговорив про Афганську війну як авантюрну. Як війну, в якій не хочуть брати участі ні афганці, ні українці.

— Ось перед вами два сержанти Радянської Армії. Російська імперія, яка одягла тогу Радянського Союзу, прикриваючись облудним гаслом про єдиний радянський народ, продовжує дурити всі свої закабалені народи, які насправді перебувають у колоніальному рабстві. Росія, як і сімдесят, і сто років тому, все розширює свою територію. Сьогодні вона претендує на вільнолюбну країну Афганістан. Завтра їй захочеться загарбати Пакистан. Потім — Індію і, нарешті, пробити ще одне імперське вікно — вікно до Індійського океану, щоб після цього заявити усьому світові, що Індія — споконвічна російська земля, яка свого часу була захоплена британськими загарбниками, які принесли в цей чудесний полуденний край тільки горе, злидні і дике визискування.

Потім узяв слово другий українець — сержант Радянської Армії. Він прочитав написаний кимось текст і повторив майже те саме, тільки своїми словами. До сказаного додав:

— Тільки наївні політики тих країн, які не стикалися з підступною політикою загарбницької Росії — цієї останньої на землі імперії, можуть довіряти їй, вірити в її месіанство, вірити в те, ніби вона несе всьому людству у вигляді комунізму і дружбу народів, і рівність, і братерство. Це порожні слова, за якими приховується підступність, хитрість і вічна зрада інтересів усіх народів, які ходять у радянському ярмі. Ми, солдати, які пройшли пекло Афгану, знаємо, що криється за лицемірним обличчям імперії. Народи світу! Згуртовуйтесь навколо великої Америки, ім’я якої — справжня свобода і незалежність представників усіх народів. Дайте відсіч всесвітньому імперському блазню, що удає з себе в штаб-квартирі ООН благочестиву овечку, час від часу показуючи вовчі ікла. Згадайте південнокорейський літак. З яким цинізмом і жорстокістю він був знищений! Афганістан — також смерть. Смерть усьому людству і віковічне рабство тим, хто ще вірить Росії… Кого ще не навчила історія Росії. Її підступність, її ненажерливість і її чінгісханська жорстокість. Пам’ятайте: там, де ступив російський чобіт, з того часу там уже російська земля… Це їхнє кредо, це їхня політика… Політика, яка йде від хана Батия: «Там, де ступив мій кінь, — там моя земля». Не вірте ні слову нащадкам хана Батия і Чінгісхана…

Третім на імпровізовану трибуну вийшов афганець. Він казав, що Росія забула уроки історії. Вона забула, що вже силкувалася завоювати Афганістан… У XVIII і на початку XX століття. Тоді їй, як тепер, не загрожували ракети США, чим вона нині виправдовується. Чим колись це скінчилося для російських імперіалістів — відомо. Закінчиться цим і тепер. Ми свято віримо і клянемося своєю кров’ю! — Афганець розірвав на собі сорочку, полоснув себе по грудях ножем і, взявши щіточку, на високій білій стіні кров’ю написав: «Афганець не стане російським рабом!» Поруч нього, очевидно, представник Югославії, виводив червоним фломастером: «Свободу Косову».

Натовп поступово розходився. Охоронці пильно стерегли двох українців і афганця. Хтось просив автограф, підставляючи куплену у кіоску-візку листівку, хтось фотографував. Водій з представництва української місії за вказівкою якогось опецькуватого типа залишив кермо автомобіля і попрямував прямо в натовп. Він підійшов до одного з українців, привітався. Сказав, що також з України. Що втік нещодавно з корабля і попросив тут політичного притулку. Запитав, як прізвище. Колишній сержант відповів:

— Дізнаєшся з преси!

— Може, земляки?

— Якщо з України, то земляки, — колишній сержант відвернувся. Супроводжуючий щось йому сказав, обидва українці з афганцем пішли до автомашини. Водій з української місії з офіцерською виправкою пройшов повз сержанта-оратора і з спритністю одеського кишенькового злодія непомітно засунув йому в кишеню записку. Хтось клацнув фотоапаратом. Один з журналістів, помітивши дії водія, щось сказав сержантові. Той засунув руку в кишеню і витяг звідти записку. Українською мовою там було написано: «Сука! Не здох на полі бою — здохнеш, як пес, під американським парканом. У нас