Там, де поховано Адель... - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Сусіди кажуть — ви часто сварилися з дружиною останнім часом?

— Сусідів це не стосується! Я розумію, до чого ви ведете: так, я, звичайно, мусив рахуватися з її психічними проблемами, і все таке інше. А хто буде рахуватися зі мною? Іноді підводить витримка, жива я людина, жива, ясно вам?

— Не треба нервувати, я розумію. Як по-вашому. Аделаїда не могла…

— Я знаю, куди ви хилите! Досить з мене цього! Навіть якби й могла: до коханців не тікають без речей і навіть без змінної білизни! Не буває такого!

Сахна тіпало, немов від сильного похмілля. Руки трусилися, і він уже думав, а чи не прийняти чарку для заспокоєння, але відкинув цю думку: сьогодні як ніколи слід триматися тверезо. Ставлячи чайник, він спересердя сильно грюкнув ним об плиту і брязнув, закриваючи, кришкою.

— Я ж просила — в мене розколюється голова!

Таке вже — третій день. Чи то тиск, чи у Аделі справді серйозно уражено психіку — кожен вечір ледь заповзає у квартиру й одразу ж падає крижма на ліжко, над силу роздягаючись і абияк кидаючи одяг. Вигляд у неї дійсно не найкращий, говорить півголосом і вимагає цілковитої тиші. Їй усе заважає: кахикання, кроки, різке світло, увімкнений телевізор. Сахно змушений стишувати звук до мінімуму. А ще — підбирати за нею одяг і чіпляти на вішак, розігрівати їжу, класти їй льоду на голову. Добре, що останнім часом йому зовсім не лізе нічого в горлянку, нерви, перебивається чаєм з бутербродами. Каву не п’є — без того заснути неможливо. Особливо сьогодні: адже цього досить теплого вечора на початку жовтня Адель повинна померти.

Марина позавчора трохи погралася з вогнем — запропонувала снодійне. Сахно зблід, він же не готовий ще, що з нею таке!

Та Адель кволо відмовилася, наступного вечора Марина притягла купу різних пігулок, Адель довго роздивлялася їх у напівтемряві спальні з напівзаплющеними очима — отак давить голова! — розібратися, що й до чого, важко. Прийняла якісь, на ранок стало наче краще, під вечір усе почалося знову.

— Ти можеш не грюкати там на кухні?

— Мені ще літати навчитися?

— Просять же тебе як людину! О-ох-х!

Несподівано Сахно заспокоївся. І навіть руки тремтіти перестали. Постогни, постогни, стерво, лишилося нам усім недовго. Де ж та Марина? Чому сьогодні, от саме сьогодні так повільно спливає час?

Дев’ята. Вона мусить бути за п’ять… чотири… три… дві хвилини… Ну, пора вже, пора, ну будь ти хоч раз у житті пунктуальною! Вже… Дзвінок у двері змусив його здригнутися, хоча він і чекав. Відчиняти кинувся мало не бігом. А, чор-рт!

— Дуже ізвіняюся, від вас подзвонить можна?

Сусідка з третього поверху. Заходить час від часу, доньці своїй дзвонить, по півгодини патякає після того, як їй, бідненькій, погано живеться з зятем. Другий чоловік у доні, між іншим — «ніяк чєловєк хароший не попадецця». Ну чому її саме сьогодні чорти принесли?

— Будь ласка, але якось тихіше, дружина хворіє.

— Ой, а шо такеє?

— Тиск, голова розвалюється.

Може, хоч сидіти не буде. Сахно вже хотів зачиняти двері, коли з ліфта вийшла Марина.

— Добрий вечір, — швидкий тривожний погляд на сусідку, що накручує диск на апараті, потім — на Сахна. — Як сьогодні справи?

— Знову прихопило.

— Погода наче не для тиску. Може, магнітні бурі?

— Не вірю я цим бурям. Проходьте, Марино.

Сусідка намагалася з'ясувати, коли донька завтра зможе піти з нею на базар. Сахнові здавалося, що скреготіння зубів чутно на всю квартиру. Марина не могла впоратися з гудзиком плаща. До всього ще й свиснув заклично чайник. Адель простогнала зі спальні, Сахно, аби хоч чимось себе зайняти, пішов вимикати газ.

Нарешті сусідка поклала трубку.

— Ой, спасіба вам. Отой же ж паразіт товару набрав, а торгувать не хоче. Не інтересно, бач, йому! А Наталка больненька, куди я її саму пущу?

Усе це вона говорила Марині, мов старій подрузі. Та повернулася спиною, чіпляючи плаща і виразно натякаючи, що чужі проблеми її геть не цікавлять.

— Добре, буду йти. Закривайтеся, бо всяка босота щас так і ходить, підписи якісь типи збирають. Ага, розказуйте! Оно Наталчиних сусідів так ограбили недавно. Магнітофона забрали.

Сахно мало не випхав сусідку за двері і з видимим полегшенням клацнув замком. Кивком голови показав на спальню і за звичкою пішов до кімнати, залишивши двері ледь прочиненими.

— Ви зовсім розклеїлися.

— Не бережуть нас чоловіки.

— Та і я про це. Піду руки помию.

Халат Марина принесла в перший же свій прихід і надівала його щоразу перед тим, як братися до роботи. Адель у неї не одна, кожен день з десяток клієнтів, хворіють люди. Тому краще, коли вона в халаті. Отака професійна звичка, хоч ріжте. До лікарні он теж без білого халата відвідувачів не пускають. Умовності, але…

Сьогодні в кишені халата була ампула із снодійним. Із цієї кишені витягти її можна спритно, швидко і непомітно, не в джинсах же порпатися.

— Ну ось і все. Ще кілька сеансів — і я з вами розпрощаюся. Будемо сподіватися, назавжди.

Що вона меле? Їй подобається гратися?

— Для чого так говорити? Може, будемо зустрічатися.

— Тоді, сподіваюся, не через ваші болячки. Ось, залишаю таблетки. Спробуйте випити ще, це нові ліки, кажуть, непогані.

— Кави?

— Не буду вас втомлювати. Щасливо.

Сахно вийшов. Марина в передпокої складала халат у пакет. Коли вдягалася, він перехопив її зосереджений погляд. Вона показала три пальці, потім два рази по п’ять. Три на десять. Тридцять хвилин.

— Дякую. Добраніч, Марино.

Зачинивши двері, обережно зазирнув до спальні. У напівтемряві, яку створював тьмяний нічник, Адель виглядала напівживою. Та ось