Суперниця - Ірина Романенко
Ярослав
Я програв дівчині. Це було так принизливо... Як вона могла так сильно бити? На вигляд вона б мене й з місця не здвинула.
Я вийшов до машини де мене чекали друзі.
- Яр! Годі тобі! Ти прекрасно тримався на рингу. Ніхто б не зміг витримати два довгих бої одночасно, а та дівка… Вона просто билася нечесно.
- Нечесно… Яка нахрін різниця якщо я програв?! Програв йобаній дівці.
- Поїхали в клуб, відпочинемо? Яна на тебе давно чекає.
- Давно? То чому не прийшла на бій?
- Ти знаєш як вона не любить бої.
Я хмикнув. Не любить бої, але все одно продовжує плентатися за мною як песик.
Раптом, мій телефон завібрував. На екрані висвітилося «Мама».
- Їдьте без мене.
- А Яні що сказати?
- Нічого. Переживе.
Як тільки вони поїхали я передзвонив мамі.
- Алло. Щось трапилось?
- Ні синку, я просто думала, що ти приїдеш на вечерю.
- Так, звісно приїду.
- От і добре. Чекаю тебе вдома. Але… Я в нашій старій квартирі.
- Старій?? Я ж купив тобі нову!
- Розумієш Ярик… Та квартира була зовсім не затишною, а в цій стільки спогадів.
- Я зрозумів тебе.
Поклавши трубку я сів за кермо і зненацька побачив ту дівку з рингу.
Вона йшла з друзями й усміхалася.
- Нічого. Це буде остання посмішка, яка застигне у тебе на обличчі…
Завівши машину, я поїхав на стару квартиру, де провів все своє дитинство. Район був старий і не зовсім безпечний, через що я й записався на боротьбу. Довговічний чотириповерховий будинок стояв тут й досі. Коли я підходив до нього у голові спливали спогади. Багато з них не були приємними. Ми з мамою вимушені були перебратися сюди через батька, який програв все майно в карти, та ще й до того ж записався у наркомани. З нас вибивали гроші, тому в один прекрасний день мама нарешті вирішила піти від нього. «Це недобре кидати своїх у біді!», - скажете ви, а я скажу що недобре програвати останні гроші в карти, добре розуміючи до чого це може привести.
Зайшовши у будинок, я постукав у двері. Ключів я не мав, тож довелось чекати поки мама почує стукіт.
Нарешті двері відчинились і я зайшов у стару однокімнатну квартиру.
- Досі не розумію чим тобі не сподобалась та квартира, яку я тобі купив.
- Ярику, я ж вже казала. Чекай! Це що ще таке?! Ти з кимось бився?!
Мама ніколи не знала що я беру участь в боях.
- Я просто коли йшов сюди, наткнувся на якесь бидло.
- Правда? А сусідка сказала, що ти на машині приїхав.
- Ну, у дворі й наткнувся.
- Добре, сідай за стіл, поки ще не охололо.
Понад усе я любив мамину їжу. Особливо – фірмовий суп. Кожний раз коли мені було погано я їв його і мені на диво ставало легше.
- Мам! Це так смачно!! Що ти туди додаєш??
- Мій найголовніший інгредієнт – це любов.
- І як це зрозуміти?
- От коли у тебе з’явиться дівчина, тоді зрозумієш.
- Маам!
- А що? Тобі скільки років? Вже пора одружуватися, я онуків побачити хочу.
За весь наш діалог вона неодноразово кашляла.
- Ти захворіла?
- Не знаю… Звичайний кашель. Можливо, десь застудилася.
- Треба берегти себе.
Раптом вона вибігла до туалету. Я почув як її вирвало.
- Мам?! Все добре?!
- Т-так… Напевно отруїлася чимось.
- Будь ласка. Давай я запишу тебе до лікаря?
- Добре синку.
Записавши її на прийом, я зібрався їхати додому, але щось всередині мене не хотіло йти. Не хотіло знову залишати тут її одну.
- Все добре синку?
- Так… Я просто…
- Не хочеш їхати?
- Я боюся втратити тебе. Ти… Єдина найдорожча людина в моєму житті. І я не переживу, якщо з тобою щось станеться. Тож… Будь ласка.
Я взяв її долоні у свої.
- Будь обережна.
- Не переживай за мене так! Зрештою я вчила тебе, що згодом всі ми помираємо і летимо на небо. Якщо я колись помру, знай, я засяю найяскравішою зорею в небі і якщо тобі буде потрібно, вкажу правильну дорогу.
Після цих слів ми міцно обійнялися і я поїхав додому.
Але по дорозі згадав про ту дівку. Емілія. Вона знищила мою репутацію, а я знищу її.
Зателефонувавши знайомим хлопцям ми почали слідкувати за нею. Де вона живе, куди зазвичай ходить, чи живе вона з кимось ще?
Нарешті перестрівши її у провулку я зрадів. Прихопивши про всяк випадок з собою пістолет у мене з’явився план, як позбутися нашої зірочки раз і назавжди.
