Право на другий шанс - Тая Смоленська
Чекати Артема довго не довелося, але незважаючи на це хвилини здавалися справжньою вічністю. Він приїхав на чорному Геліку, з якого вийшли ще двоє чоловіків. Високі, широкоплечі. З непроникними масками на обличчі. На вигляд - справжні бандити. Гора м'язів страшить, а ще в одного з них я помітила кобуру з пістолетом.
Але в даній ситуації плювати я хотіла на небезпеку, якої віє від них. Мені навіть все одно де Артем їх знайшов. Вся моє увага прикута до вікна моєї квартири і я насилу стримую порив рвонути туди.
Я виходжу з машини і швидким кроком підходжу до Артему. Він обдаровує мене дивним поглядом. Губи складені щільною лінією, між бровами залягла похмура складка.
- Машину закрий, - кивком вказує на розкриті дверцята мого автомобіля з боку водія.
- А, так, - майже біжу назад, ляскаю дверцятами і ставлю машину на сигналізацію. - Ходімо? - з надією питаю я, а сама нервово тереблю край джинсовки.
- Ходімо, - підтверджує Артем і йде впевненим кроком до вхідних дверей. - Щоб не лізла в розмову і була готова зібрати найнеобхідніше і на час поїхати за міста.
- Добре, - проходжу в ліфт разом з чоловіками.
Усередині тісно . Я вся тремчу. Мені страшно. Не хочу вірити, що Микола може бути такм покидьком, щоб заподіяти шкоду моїй дитині.
- Перестань трястися, - вже більш м'яко вимовляє Артем, кладе долоню мені на поперек і від цього дотику мене пронизує електричним розрядом.
Біля дверейв мою квартиру застигли нерухомою статуєю два амбали. Варто нам підійти ближче, як вони одразу ж напружуються і затуляють собою прохід.
- Не зрозумі, це що за сюрприз? Мені можна пройти до себе додому? - Артем гнівно виблискує поглядом в людей Весеніна.
Один з них прикладає палець до вуха, зв'язуючись з начальством по навушнику.
- Бос, прийшла ваша жінка, але з нею неждані гості, що накажете робити? - уточнює він, а сам не зводить з нас погляду.
- Так, мене це заколупало, - гарчить Артем. - Якого хріна ви робите у мене вдома? Сірий, Льоха, поговоріть поки з цими сосунцями, - кивком вказує на охорону Миколи і між ними зав'язується бійка. - Поля, ключі, - вичікувально дивиться на мене.
- Так, зараз, зараз, - руки тремтять так, що я не можу ніяк розстібнути сумочку.
Десь з боку чується здавлений стогін і удар і я здригаюся. Намагаюся не дивитися туди.
Артем вириває сумку з моїх рук. Різкими рухами смикає за блискавку, з першого разу знаходить ключі.
Він дуже злий. Настільки, що на його шиї і обличчі здулися вени. Він провертає ключем три рази в замковій щілині, береться за ручку, але перш ніж відкрити двері - завмирає, звертаючи увагу на мене.
- Все буде добре, не хвилюйся, - підбадьорює мене він, я ж здається вже нічого не розумію. Хто друг, а хто ворог. Все змішалося воєдино.
А ще той факт, що Артем побачить Аню викликає в мені ще більший жах, ніж той, що я відчуваю зараз.
Ми з Артемом опиняємося в коридорі, я насилу стримую себе, щоб не кинутися з порога в дитячу кімнату. Вичікувально дивлюся на Артема, без нього боюся і кроку ступити. Несподівано, правда? Немов ми повернулися на три роки тому, коли я була його дружиною і перед важливим заходом я обов'язково повинна була узгодити з ним свій гардероб.
Зараз мені це здається божевіллям. Я б наплювала на те хто і що про мене подумає, але тоді я була занадто закохана в свого чоловіка і боялася його втратити, щоб до хрипоти відстоювати свою точку зору.
З глибини квартири доносяться голоси. Артем закриває двері на внутрішню засувку, бере мене за руку і веде за собою.
Марина і Микола сидять в їдальні один навпроти одного. На столі заварник, дві чашки і корзинка з еклерами. Няня виглядає переляканою і напруженою. Коли бачить мене, видихає і розслабляється.
- Несподівано бачити вас знову, та ще й в моєму будинку, - Артем вирішує до кінця вдавати, що ми одружені. - Я чогось не знаю? - запитально піднімає брову і обводить поглядом простір.
- О, Поліночка, а я чекав вас одну, - піднімається зі свого місця Весенін і на його обличчі розтягується нехороша посмішка. - Я просто тут довідки навів і дізнався, що ви мене обдурили. Що це за розіграш із заміжжям? Ви вже три роки як розведені.
- Колишніх дружин і чоловіків не буває, - робить крок вперед Артем, відпускаючи мою руку.- І я зараз в величезному подиві з приводу вашого візиту, Миколаю. Мені не хотілося б вдаватися до крайніх заходів, тому прошу вас по-хорошому - залиште в спокої мою жінку і знайдіть собі іншу іграшку.
- Ах, така квітка як Полечка занадто солодка і приваблива, щоб проміняти його на іншу. А конкуренція тільки розохочує азарт. Думаю, мені не важко прибрати непотрібну сторону цього трикутника з дороги.
- Не варто мені погрожувати, - холодно чеканить Артем, поки я стою за його спиною, не знаючи що робити.
- Микола, мені приємна вашу увагу, - все ж вирішую розрядити обстановку, - але наші життя далекі один від одного. Я відразу вам сказала, що у мене є чоловік. І дитина від цього чоловіка. Тому, будь ласка, припиніть мене переслідувати і створювати неприємні ситуації. Ви налякали і мене, і Марину до напівсмерті. Біля дверей вартують ваші пси. У мене в будинку маленька дитина, якщо ви не забули, - до кінця мій голос вже не тремтить. Стає впевненим. Прослизають навіть нотки обурення.
Насправді яке він взагалі право має ось так вторгатися в мій будинок? Адже він не Господь Бог!
Весенін усміхається кривою посмішкою. Ховає руки в кишенях. Його анітрохи не зачіпає моя сміливапромова, як і погрози Артема. Я розумію, що позбутися від його нав'язливої уваги буде непросто. Але не переїжджати ж в іншу країну?
- Чи не могли б ви все ж залишити наш будинок? Ви тут небажаний гість, як ви зрозуміли, - з натиском вимагає Артем.
- Так і бути, в цей раз мені доведеться піти раніше, ніж я сподівався. Але я ще повернуся, - бадьорим голосом повідомляє Микола, - після того як розітру тебе на порох, - підходить впритул до мого колишнього чоловіка він і загрозливо дивиться на нього.
- Ще подивимося хто кого, - огризається Артем.
