Імітація - Євгенія Анатоліївна Кононенко

— То вона того дня таки брала у Любоньки картини?

— Брала, брала! Ми ще з батьком їх пакували! Ми і для вас приготували мотузки перев’язати картини... Нам передали, що ви купите щось із Любиних картин...

Любина матінка полегшила нелегку для Лариси й Чеканчука задачу. Вони обоє й не знали, як розпочати ту розмову. Думали, після виставки в Мюнхені Козові більше проситимуть за Любоньчині роботи або й зовсім відмовляться їх продавати. Але для них і досі по п’ятдесят «зелених» за картину — величезні гроші. Тим більше, готівка в покупців при собі, вони можуть розплатитися відразу. Від них вимагається тільки розписка в отриманні грошей. Віст наказує брати розписку за все, придбане в обдарованих дітей. Щоб потім не було ніяких претензій. У комп’ютері фундації зберігаються спеціальні бланки, де заздалегідь видруковано, що автор добровільно продає свої вироби фундації GIFTED CHILD INTERNATIONAL і абсолютно згодний із запропонованою ціною, а нижче подається табличка, куди мають від руки вписуватись назви картин.

Вони відібрали вісім картин. Спакували їх по чотири. Любонька сказала, що можна брати й «Муку жінки», вона намалює ще. А от чи відтворить вона портрет тьоті Мар’яни?..

— Чого ж ви не лишаєтесь ночувати? Вам треба окремо? Ви могли б у нас, а жіночці було б зручно за два доми в нашої куми. А в школі не хочете? Я ж там прибиральницею, от на вечір піду. Там є дві кімнатки для гостей. Правда, Мар’яні Миколаївні там дуже не сподобалось... Спасибі, що витрачаєте на нас стільки часу. Ох, може, й телефона зможемо провести, а то дуже важко бігати на станцію...

Батько й мати Козові ледь стримують радісне хвилювання, перераховуючи «зелену» готівку. Все це піде Любоньці на ліки й на посилене харчування. І, можливо, влітку зможемо прибудувати до зали велику веранду із кольоровими вікнами — Любонька дуже хоче. Дай вам, Боже, щасливої дороги! І не забувайте нас! Батьку, проведи їх до автостанції. Там як не автобус, то маршрутка.

Не було ні автобуса, ні маршрутки. Холодні каламутні сутінки обступили зусібіч Новожахівський автовокзал. Під’їхав великий «Ікарус», це останній автобус на сьогодні, що йде з Новожахова, і везе він до обласного центру. Виникала серйозна спокуса сісти саме в нього, виїхати з цих холодних згубних місць, і сьогодні ж їхати назад до Києва. Вони вже виконали завдання свого боса. Але спокуса шукати істину далі, нехай навіть у брудній каламуті цих немощених доріг, виявляється ще сильнішою. І вони домовляються з приватним авто по 5 гривень до Комбінатного. Водій не іде, вперто чекає третього пасажира. Вони платять йому 15 за двох, і стара «Волга» вирушає в дорогу, швидко залишивши позаду дім Козових при дорозі.

— Вам куди в Комбінатному?

— На вокзал.

Далі вони їдуть мовчки. Стало зовсім темно. Не видно ні поля, ні гаю, ні димних обрисів мертвого комбінату. Тільки блимають вікна вбогих людських жител. І Олександр Чеканчук чомусь подумав, що, якби з ними раптом зараз їхав Юра-Джордж Молданскі, він би неодмінно запитав: чому ці люди живуть тут? Чому вони не поїдуть звідси?.. Лариса витягає з-за пазухи мобільного телефона — це та сама лінія, користувачем якої була Мар’яна, тільки замінили розтрощений у ту страшну ніч апарат. Лариса набирає телефонний номер Кубова: ми вже їдемо, скоро сідаємо в електропоїзд. Кубов відповідає, що чекає на них, може навіть заїхати за ними у Комбінатне, яке він знає дуже добре. Але Лариса каже: не варто — вони доїдуть тою електричкою, на яку так і не сіла Мар’яна. Кубов сміється: хотів полегшити вам життя, моє діло запропонувати, ваше діло відмовитись. Лариса дякує, зв’язок уривається. Чеканчук нагадує Ларисі, що всі дзвоники фіксуються і будуть відомі Бісту. Перед від’їздом він говорив з босом і намагався запропонувати заїхати ще й до Дружбонародівки, адже покійна Мар’яна мала там якісь справи, які могли б завершити вони з Ларисою. Але Біст відповів, що з Дружбонародівкою він іще розбереться, а їм не варто брати на себе додатковий тягар. Він так і сказав: additional burden. Ну, тітка у мене живе в Дружбонародівці, — вигукнула Лариса, — рідна тітка! Я їй дзвонила у приватній справі! Можу оплатити дзвоник!

— Приїхали. Вокзал.

Вони розплачуються, витягають з автомобіля упаковані картини. Чеканчук хапає обидві зв’язки картин, але з двома великими пакунками рухатися дуже важко. Лариса бере собі легший пакунок, а Олександр тягне важчий і обидві сумки. Заходять у приміщення вже знайомого вокзалу взяти квитки на електричку й уточнити час відправлення й колію. Знову піднімаються на віадук, дивляться на номери платформ. Електропоїзд до Червоної Криниці із зупинкою в Дружбонародівці відходить з іншої платформи, не з тієї, з якої Мар’яна впала на рейки. Ще півгодини до прибуття електрички. Ходімо на ту платформу, Сашику.

Перше, що впало їм у вічі, коли вони спускалися з віадука, це вінок, який вони почепили вранці. Він валявся посеред платформи. Вони обоє прискорюють ходу, але з пакунками важко рухатися швидко. Так, їм не примарилось: вінок із соснових гілок, гвоздик і гербер кинуто на платформу, його навмисне хтось зірвав і грубо потоптав. Держак від прапорця, на який почепили вінок уранці, досить довгий, і сильного вітру сьогодні тут не було. Та навіть якби й був вітер, він би не зірвав вінок. Це зробив не вітер.

Олександр і Лариса не знають, чи варто чіпляти назад той вінок, де майже в усіх квітів обламані голівки. Що це є — свідома наруга над пам’яттю Мар’яни чи просто хуліганство?..

На платформі є люди. Їх дуже мало і всі вони десь далеко. Але вони є і, певно, були на момент загибелі Мар’яни. Очевидно, можна було б знайти свідків, якби їх хтось шукав... У них нема таких можливостей, вони не будуть підходити