Твій на місяць - Анастасія Соловйова

У квартиру Романа ми повертаємось близько опівночі. Знесилені, промерзлі до кісток, але умиротворені та щасливі.

Після валяння на снігу я запропонувала випити чогось гарячого. Ми забрели до найближчої кав'ярні, замовили безалкогольний глінтвейн, посідали біля вікна і проговорили більше години. Ноги приємно поколювало в теплі, тіло ніжилося, очі огортало сонною знемогою. Я розповідала Роману про своє дитинство, про маму і першу спільну поїздку на море, про сніговики, яких ми з нею ліпили взимку, про романи Жюля Верна, прочитані за її порадою. Спогади відгукувалися світлим смутком, мені приємно говорити про маму, проживати ще раз найрадісніші моменти, пов'язані з нею.

Роман, обхопивши руками склянку з глінтвейном, з блукаючою усмішкою на губах розповів про свої стосунки з братом: як з дитинства вони стали кращими друзями, як розігрували однокласників і зваблювали гарних дівчат за допомогою нехитрих пікаперських прийомів, як вирушали в спонтанні прогулянки лісом і одного разу випадково розворушили осине гніздо, через що кілька днів ходили опухлі, червоні, але хоча б школу прогуляли з поважної причини.

Потім ми з Романом зголодніли, вибігли з кав'ярні, чомусь тримаючись за руки, і пішли в ресторан, де з'їли величезний бургер з картоплею фрі, запили фастфуд ароматним пуншем і поміркували про плюси і мінуси проживання в гуртожитку. Мінусів вийшло більше.

Моя туга зникла, вже в кав'ярні я знову почувала себе щасливою. Дивна штука настрій: в одну секунду хочеться страждати, ридати і божеволіти від безсилля, а в іншу — веселитись і радіти життю. Я завжди бурхливо реагую на те, що відбувається, але швидко відходжу і заспокоююсь.

— Ти задоволена прогулянкою? — питає Роман, коли ми заходимо на кухню.

— Звичайно! Ксю не дуже любить містом лазити, а самій мені буває нудно, тому сьогоднішній вечір я запам'ятаю надовго. Дякую, Ромо, — я вперше називаю його скорочене ім'я і навіть внутрішньо здригаюся, коли звуки вилітають з моїх губ. Незвично це, занадто інтимно.

— Ну хоч не Роман Володимирович чи Батькович, — жартує він, але я бачу — йому сподобалося моє звернення.

Я в сотий раз милуюсь його суворою чоловічою красою: скуйовджене після снігу і вітру темне волосся, сяючі теплом очі, чуттєвий вигин губ, які шалено хочеться поцілувати. Або хоча б доторкнутися до них. Що я й роблю — піднімаю руку, накриваю долонею його щоку, а великим пальцем торкаюся так званої дуги Купідона: заглиблення посередині верхньої губи. 

Роман завмирає, не протестує, дозволяючи мені вивчати його обличчя.

Я, зніяковівши, не підводжу очей, боячись натрапити на засудження чи нерозуміння. Тому далі досліджую його губи, проводжу по них тремтячими пальцями, відчуваючи їхню м'якість і тепло. Усміхаюсь, гладжу долонею вкриті легкою щетиною щоки та підборіддя, торкаюсь оголеної ділянки шиї, помічаючи, як нервово смикається кадик Романа після моїх незручних дотиків.

Він раптово перехоплює мою безсоромну руку, відводить її вбік і притискає мене до свого гарячого тіла, яке нагадує розпечену грубу — ще трохи, і я згорю живцем.

— Не так. І не зараз, — шепоче Роман, зариваючись у моє волосся. Дихає важко, рвано, голос його вібрує, напруженою стрілою розриваючи тишу.

Я не розумію, чому він відмовляється, але заперечувати не смію: не так і не зараз звучить краще ніж ніде і ніколи. Серце рветься з грудей, як шалене, кров вирує у венах, спопеляючи розум. Я погано щось розумію, від обіймів Романа крутиться голова і чомусь хочеться плакати. Він цілує моє волосся, я голосно зітхаю та з останніх сил вириваюся, чіпляючись пальцями в його руки, відсуваючи їх, рятуючи себе з солодкого полону.

— Добре, — хрипко кажу, коли Роман нарешті звільняє мене. — Тоді на добраніч.

Я натужно посміхаюся, а потім тікаю до спальні. Незрозумілі між нами стосунки, але десь усередині зріє шалена радість. Я остаточно і безповоротно закохалася.

А взагалі ми дивні: чоловік і дівчина, що знаходяться в одній порожній квартирі, за тонкою стінкою, не можуть зійтися тілами. Впевнена, інші люди на нашому місці вже влаштували б дикі злягання: пристрасть і бажання є, а ми поважно та шляхетно ночуємо в різних кімнатах. Це смішно, тупо і навіть мило. Якби Роман зайшов у спальню, я зустріла б його з розкритими обіймами. Але він, звичайно ж, не вривається в кімнату з диким поглядом хтивого жеребця. І перед тим, як заснути, я думаю: якщо Роман скориться своїм бажанням — я зроблю крок назустріч.

Вранці я прокидаюся з незвичним головним болем. Годинник показує страшний час: пів на дванадцяту. Уже другий день поспіль я сплю до полудня, хоча завжди вважала себе жайворонком.

У ванній дивлюся в дзеркало: обличчя якесь змучене, очі гарячково блищать, щоки червоніють легким рум'янцем. Невже я захворіла після вчорашніх валянь на снігу?

На кухні бачу Романа: він виглядає бадьорим, п'є каву, переглядає стрічку твіттера в телефоні. Помітивши мене, він широко посміхається, ніби нічого дивного вчора не сталося. Ну звісно, не буде ж тридцятирічний чоловік переживати через обійми з якоюсь дивакуватою дівчиною!

Чорт, я точно нездорова — при поганому самопочутті мене завжди охоплюють негативні думки.

— Каву? — чемно питає Роман.

Я киваю, падаючи на стілець. По-хорошому треба повернутися в гуртожиток, заварити собі чаю з малиновим варенням, закутатися в теплий халат і тупо спати до посиніння. Найчастіше такий метод спрацьовує краще за сумнівні порошки від застуди.