Коштовний камінь - Андрій Гуляшки

Він відступив на кілька кроків назад, взяв ніж за колодочку, націлився в тоненьке деревце і кинув. Сталеве лезо просвистіло в повітрі.

— Йдіть подивіться, — підвів нас Радан до деревця.

Ніж встромився глибоко — більш як на два сантиметри — у надтріснуту кору.

— Здорово! — вигукнула Теменужка. — Ти герой!

Я знизав плечима і глянув на небо, щоб дізнатися, чи буде дощ. Але нічого не побачив за густими кронами дерев. А втім, я й так знав, що нічого не побачу. Однак все ж подивився.

— А тепер, діти, треба вибрати підходяще місце для ночівлі, — сказав Радан, ховаючи ніж. — Якусь галявину — на ній можна буде розкласти багаття. Ану, за мною!

Було ясно, що він бере ініціативу в свої руки і вважає себе керівником. Не варто було сперечатись. Час ішов.

Сяк-так, ковзаючись по опалому листю і спотикаючись об кореневища, видерлися на похилий укіс. Нагорі, дійсно, було щось подібне до галявинки — глухий куток завдовжки у двадцять кроків, закритий з трьох сторін стінами лісу. З одного боку він виходив до укосу, що спускався вниз майже стрімко, в похмуру, густо зарослу долину. А четвертий бік, до якого вів схил, був відкритий, як вікно.

— Кращого не знайдеш! — радісно вигукнув Радан. — Хоч би як хотів!

Він не був сильним у вигадках, як приміром я, і мені було приємно, що він визнає свою слабість. Кінець кінцем у кожного є якесь слабке місце.

Назбирали листя, зробили Теменужці постіль. Потім запалили багаття і, лише коли язики полум'я піднялися угору, помітили, що спустилась похмура темна ніч.

Ми посідали біля вогню. У нас було дещо з харчів: хліб, сир, помідори, перець, пляшки з водою. Поїли, поговорили. Очі в Теменужки почали злипатися, повіки обважніли, і голова почала хилитись на груди.

— Лягай! — сказав їй Радан.

Вона всміхнулась і, потягнувшись, побажала нам доброї ночі. Вона сказала «добраніч» нам обом, але я почував, що вона дивиться тільки на нього. А може, мені це тільки здалося. Було темно і, хоч палав вогонь, не можна було все добре розглядіти.

Я наскуб папороті, постелив собі і ліг біля багаття.

— Ти можеш спати, — звернувся я до Радана. — Я ляжу, та навряд чи засну до півночі. У мене взагалі поганий сон.

Так йому сказав. Був певен, що не засну. Однак мене швидко здолала ганебна втома, — через десять хвилин після того, як заявив, що не спатиму до півночі, — я вже спав, як мертвий.

А вночі трапилось от що.

Радан вкрив мене своєю курткою, наламав гілок і ще якийсь час підтримував вогонь. Незабаром вітер розігнав хмари, і з-за лісу викотився великий повний місяць. Стало видно, наче на світанку. І Радан перестав підкидати хмиз у багаття, йому надокучило, та й до того ж він не хотів розбудити нас. йому стало холодно сидіти в самій сорочці, і він почав ходити туди й назад по галявині, потираючи руки, щоб зігрітись. Раптом почув якийсь шум, що долинав з ущелини, через яку галявина круто переходить у долину. Він ліг на живіт і поповз. Біля самої ущелини він притримався за кущ глоду і глянув униз.

Насправді ця долина не так поросла лісом, як йому здалося ввечері. Тут і там стирчали згорблені гіллясті дуби, а поміж ними росли кущі, блищало каміння. І тут, серед кущів, як привиди, з'явились два чоловіки. Вони ніби з-під землі вискочили. Це було так цікаво й див» о, що було схоже на казку. Але Радан був певний, що це не казка, бо чоловіки розмовляли й рухались, як живі люди; навіть більше того, один з них, вищий, спіткнувся і впав, а другий засміявся і, як це буває між людьми в таких випадках, не подав йому руки, щоб допомогти. Радан не міг бачити їх облич, бо вони весь час стояли спиною до урвища. Потім незнайомці пройшли ще кроків десять і сіли за великим валуном, з-за якого були видні тільки їх голови в кашкетах. За кілька хвилин над ними здійнялась тонка цівочка диму, — отже, один з них курив. Привиди не курять — таким чином, Радан ще раз переконався в реальності того, що бачив перед собою.

Минуло близько чверті години. Чоловіки підвелись. Вищий пішов праворуч, нижчий, що був у чоботях, — ліворуч. Ліс одразу наче поглинув їх, і вони зникли без сліду.

Небо знову затяглося хмарами; стало темно і страшно. Радан ліг на теплу золу, але до світанку не міг заснути, усе думав: «Хто ці двоє? Чого шукають тут у лісовій глушині і як це вони так зненацька з'явилися з-під землі, наче воскреслі мерці?..»

Почало розвиднятись. Радан встав і спустився в долину похилим укосом, порослим лісом. Він попрямував просто до великого валуна, звідки хотів визначити напрямок до стрімкого схилу горба, на якому ми розташувались. Цей валун був зеленуватий, темніший біля підніжжя і світліший угорі. Тут було ще багато каменів інших, дрібніших, покритих блискітками слюди, й уламки простого граніту. Навколо він не помітив нічого особливого. У Радана була звичка не пропускати повз увагу жодної дрібниці, і тому, углядівши в траві золотистий мундштук — недопалок цигарки, він нахилився й підняв його. Цигарка була дорога. Радан не викинув недокурок, а, загорнувши його в папірець, сховав у кишеню.

Потім пішов берегом між папороттю, дикою ожиною й посохлою, високою по кісточки, травою. Він озирався на всі боки, приглядався, намагаючись будь-що знайти таємниче місце, звідки вночі зненацька вискочили двоє чоловіків. Нічого не було помітно і в чагарниках. Радан тричі повертався, проходив то ліворуч, то праворуч. Біля самого підніжжя горба він посковзнувся, кудись покотився і ще. не встиг збагнути, що сталось, як беркицьнувся в якусь яму, прикриту гіллям зламаного бука. Ці гілки були висохлі, почорнілі, але біля ями з кореневища виросли два маленьких густих деревця, і тому її