Феміністка - Леонід Григорович Кононович

Урилов грізно скорчив свою червону мармизу.

— А я, — сказав він, підходячи до мене, — якраз оце шукав, кому б у рило затопити! А тут бачу — скот безрогий сидить і нявкає щось проти мене! Ти, бугаїно, для чого це дівчат повбивав, га? Ти, котяро відморожений, не міг знайти для них ліпшого вжитку, як тільки трупами поробити?

— Мєнтяро, — сказав я, нахабно випускаючи дим у його цинічну мармизу, — ти піди та поглянь своїми свинячими очицями на мого джипа! Там діра на дірі, ясно? Ось до чого ці дівчата призводять! — Хоча, — я зітхнув, — шкода, звичайно, цих істот! І стріляти вміли зайки, і билися руками й ногами… справжні амазонки були…

— То ти хоч одмазав хлопців од цього діла? — поспитав Мурат.

Полковник сів у фотель і поклав свого картуза на стіл.

— Та певно ж! — задоволено сказав він. — Щоб полковник Урилов — та не одмазав цю бугаїну, щоб вона сказилася! Там снайперська гвинтівка була й ще ціла купа оружжя… так що ніхто його, придурка, шукати не буде…

На стелі ожив селектор.

— Група готова до виїзду! — звістив у динаміку Пітон. Я схопився на ноги.

— Погнали! — штурхонув я Урилова. — Вставай, коняко з яйцями!

— Куди це, котяро?

— Проведем бойову операцію. Треба визволити таємного агента.

— Ну, а я тут при чому?! — витріщив полковник на мене свої маленькі очиці.

— А ти, — сказав я, піднімаючи його за комір і жбурляючи до дверей, — будеш їхати в головній машині, — щоб твої собачі колеги нас не спиняли, ясно?

У лобове шкло мікроавтобуса шмагала снігова крупа. Була вже ніч, і світлофори перемкнулися на оранжеве світло. Не збавляючи ходу, ми проскочили міліцейський пост і звернули з шосе на бокову дорогу.

— Ти, бугаїно, — занепокоєно сказав Урилов, — а я що… теж буду штурмувати цю хавіру?

— На хріна ти там здався! — буркнув я, вивчаючи карту. — Ще накладеш повні штани… панькайся тоді з тобою!

Урилов задоволено потер долоні.

— Ага, — сказав він, — в такому разі я беру керівництво на себе! А то, бачу, керувати тут немає кому… Ану давай-но цю карту сюди!

В кишені задзеленчав телефон.

— Ну? — поспитав я.

— Не понукай, чувак! — насмішкувато сказав Лось. — Бабки готовы?

— Все ништяк! Дальше? Лось коротко реготнув.

— А дальше, чувак, делай вот что: выехал за капе, проезжаешь первый перекресток и сворачиваешь налево… понял, да?

Я задоволено покивав — саме за цим маршрутом наша група й рухалася.

— Понял, братуха, понял… Дальше че?

— Да не братуха я тебе… лохам я не брат! — Він знову реготнув. — Дальше все просто: не доезжая поселка, бросаешь бабки у первого столба — и почесал домой! Ты понял, чувак?

— А девочка?

— А соску эту, — поблажливо сказав Лось, — получишь завтра! Надо бабки проверить, ясно? А то всунешь фуфло.

— Э, — стурбовано сказав я, — так меня не устраивает! Ты че, Лосина, оборзел? Баш на баш — и никаких делов!

— Завтра, я сказал! Не будет бабок — получишь свою… — він зареготав, — … боевую подругу в разделанном виде, понял?

Я стиснув зуби.

— Хорош, Лосина… договорились! Еще встретимся когда-нибудь…

Авто заїхало в селище. Мерзла крупа надворі перейшла в лапатий рясний сніг. Я сховав телефон у кишеню й подивився на Пітона.

— По нулях! — буркнув він, знімаючи навушники. — Номер той же самий.

Я заклопотано глянув на карту.

— Гальмуй! — звелів я водієві, коли авто вихопилося на пагорб.

— Ти що це, бугаїно? — видивився на мене Урилов.

— На! — тицьнув я йому бінокля. — Он той будинок бачиш?

— У долині?

— А де ж іще! Повилазило, еге? Зовсім уже не доганяєш своєю мєнтовською макітрою?

Урилов притулив бінокля до очей.

— Ну… бачу! То й що, бугаїно?

— Це, — сказав я, — те місце, звідки нам телефонували! От зараз і глянемо, як до нього ліпше підступитися…

Кам'яниця була обнесена глухою цегляною огорожею. У дворі стояв джип-черокі. На причілку двома жовтими плямами світилися вікна.

— Диви… диви, скот безрогий! — раптом заволав Урилов. На ґанку спалахнуло світло. Троє кремезних гицлів

помалу спустилися по східцях і підійшли до джипа. Один з них обернувся, й я побачив, що це Лось.

— Живцем їх брати, казлів! — аж затрясся Урилов. — Це ж одморозки, яких мало! Їхні ж фото у кожного мєнта в планшеті! Живцем брати… поняли, обревки? Та ти шо, на хрін, — мені за це затримання ордена повісять, блін!

— Вони їдуть сюди, — спокійно сказав я, наглядаючи, як авто виїжджає з двору. — Повний вперед!

— План? — поспитався Урилов.

— Таранимо їх бампером. По тому беремо живими! Якщо ж будуть стріляти… коротше, треба зробити так, щоб вони не встигли вистрілити! — Я взяв рацію. — Тигра, я — Вінні Пух… як чути?

— Що? — поспитався в рації Барабаш.

— В глаз як дам зараз, то знатимеш! — гаркнув я. — Геть уже мізки заспиртував, еге? Чутно як, питаю!

— Чути добре! Що в тебе?

— По маршруту рухається джип-черокі. В ньому Лось і ще двоє одморозків. Будемо брати!

— Тигра поняла! — діловито сказав Барабаш. І до бійців: — Приготувалися, обревки!

Джип вихопився з-за повороту й, наддавши ходу, стрімко рвонув уперед. Водій нашого авта схилився над кермом, і коли він притиснув газ, то фари джипа зненацька спалахнули мов сонце, заливаючи сліпучим сяєвом всенький салон мікроавтобуса, і в якийсь мент мені здалося навіть, що я побачив чоловіка, який сидить за кермом всюдихода, з жахом розглядаючи наше авто, яке насувається на нього, — а потім був грімкий удар, брязкіт побитого