Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2 - Оксана Іванівна Думанська

— Ти що надумав? Щоб увесь зал очамрів від якогось «індійського» зілля і почав уявляти те, що хочеш ти?

— Розу-у-у-умниця!

— А при виході не стоятимуть жандарми з кайданками?

— З якого часу ти стала такою обережною? При Турбійоні була сміливішою! Ну ж бо, чи не надумала вдатися до втечі? Маєш до кого?

Ізабеля чи не вперше за багато років розридалася, як ображене дитя. Їй ураз так стало шкода своєї краси, свого життя — такого непевного з того часу, як вона, Анеля Матичинська, змушена була втікати від поліції зі Львова, блукати «Венерою в хутрі» Будапештом, коротко попанувати над Андре в Парижі, на зламану голову плисти аж через океан, набути там лиш дещицю долярів, а потім так невдало піддатися цій жовнірській вроді недалекого розумом Шиньйона...

От він навіть не кинувся її заспокоювати, а зашелестів своїм пістрявим халатом, мовби й справді магараджа оминув якусь бідну недоторкану[50].

...Заля була переповнена. Якась мадам навіть привела двох маленьких дітей і вимагала, щоб їм дали окремі якнайближчі до видовища місця, хоча мала один квиток. Чоловіки нервувалися, бо сиділи за кобітами, чиї капелюшки конкурували чи не з Ейфелевою вежею. Суміш парфумів і сандалового диму знетямила якусь бліду мадемуазель, і її довелося випровадити на свіже повітря.

Алі-Бен-Алі не являвся, хоча незвиклі до екзотичних пахощів глядачі добре таки очманіли. Нарешті погасло світло, і в темряві межи рядами щось зашурхотіло: це поволеньки пройшов Шиньйон зі своїм пуделком для легкого затруєння мізків. Ось він постав перед полотнищем екрану — високий, як статуя Свободи. Глядачі, із захоплення чи переляку, охнули. На бічних стінах від помаху руки магараджі засвітилися китайські ліхтарики, і ті, що сиділи в першому ряді, побачили віщуна й чарівника... на звичайній бочці! Немає більших дурносміхів, як французи! Вони почали реготати!

Магараджа хитнувся.

— Чоловіче, показуй швидше свої фокуси, доки не впав!

— Давай сюди хижаків! Ми вже вдосталь нанюхалися твого смороду!

— Де предпотопна звірина?

Шиньйон підняв руку і почав промовляти, як він вважав, провісницьким голосом:

— Люди, звірі і птахи — всі діти природи! Вони вийшли з лона матері-землі...

Немає чого переказувати абракадабру з банальних учнівських знань давнього матуриста провінційної польської гімназії. У цей час на полотнищі з'явилася тінь страуса, що перетворилася на птаха з довжелезними крилами...

Певно, серед глядачів було багато скептиків, тому що почулися уїдливі репліки:

— Пардон, ми не замовляли театр тіней!

— На такі забавки кличте дітваків!

Магараджа як би не чув. У його руках — довга мотузка і сокира.

— Ось перша зброя людини проти сильнішого звіра! Будьте уважні!

За полотнищем тінь первісної людини замахувалася сокирою на тінь страуса.

Якась жінка ойкнула, а далі — тиша... Половина зали куняла, як після празника чи весілля. Терпко-солодкавий дух індійських земель вколихав і приспав інших глядачів, мовби маленьких дітей. Лише троє чоловіків, ворожих до магараджі, піднялися з місць.

— Так ти всесильний? Так ти премудрий? То ми це випробуємо!

Вони за мить скрутили Шиньйону руки, зв'язали мотузкою, запхали вниз головою у бочку і на його верески і пручання мали одну пораду:

— Доведи, що ти чарівник! Визволься сам — без помочі! В Індії й не таке виробляють!

На той гамір нагодився якийсь жандарм — й Ізабеля таки мала рацію: Франсуа Шиньон закінчив свою кар'єру віщуна так, як провістила вона — просто розумна жінка.

...Уранці до помешкання Андре Турбійона увійшла жінка в хутрі. Служниця бігла за нею, стривожена й налякана.

— Месьє, ця мадам... Вона нахабно увірвалася в передпокій!

— Облиш, Мюзетто, я навіть знаю, що в неї під хутром. Тіло... Саме тіло...

 едарма кажуть, що Льондон — то сечовий міхур Британської імперії. У таку вічно туманну вологу погоду навіть водії таксі волочаться вулицями, як сліпці, а летуни просто плюють у стелю. Максиміліян Морґен, вихований і дисциплінований, не смів нагадувати про себе славнозвісній англійській леді Емілі-Анабель, яка забула про нього на цілі два тижні. Він вставав о шостій ранку, гімнастикував, виливав на себе відро холодної води в зимній лазничці, схожій на перебудовану вбиральню, пив обридлий чай (львівська духмяна каво, де ти?) і сідав за креслення. Так-так, його мозок також вимагав гімнастики! До всього того, про що ви дізналися раніше, додався проект субмарини, яка в потрібний момент стає летовищем і приймає