Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2 - Оксана Іванівна Думанська

Другого дня подібного листа приніс Гершко Бліндерман, що торгував дорогими тканинами, але й не гребував перемитництвом: вимагана сума подвоїлася.

— Маєте якісь підозріння? — спитався Юрась.

— Пане Маґдебурку, та звідки мені знати? — перелякано відповів питанням на питання Гершко.

— Тоді доведеться ризикнути: покладіть при дверях...

— Ні-ні! — заперечив крамар. — То занадто великі гроші для ризику! А якщо в куверта нарізати газет?

— Злочинця потрібно спіймати з грошима в руках, а не з газетами.

— То я ще зачекаю, можливо, ще комусь напишуть.

— Який ви зичливий! — спересердя промовив Маґдебурко. — Хай у сусіда корова здохне або сіно зігниє?

Гершко мовчав. Юрась дивився на нього, мовби суворий учитель, що упіймав учня з цигаркою в кулаці.

— Мені видається, що ті листи пише Гелена Кісельницька.

Безглуздішого звинувачення важко вигадати. Тридцятилітню Гелену Кісельницьку, авторку діточих повістей і доньку дідича, що була субльокаторкою[44] в того ж таки шантажованого Фрідлянда, запрошували на всі літературні сходини, а окремі обивателі дуже тішилися знайомством з нею. Вона приятелювала з Вандою Турецькою — та писала плаксиві віршики про зустрічі і розлуки, і це їх спародіювали в одній бруковій газетці — «в нашім серці закалатала любов».

— Старий Кісельницький програв у Монте-Карлі все її віно, — наполягав на своєму Бліндерман.

— А вона в такий спосіб його повертає? — усміхнувся Юрась.

— Пане, ви не знаєте, на що спроможна жінка з розпачу!

— З розпачу чинять несвідомо, а шантажні листи — продуманий крок.

— То вважайте, що я нічого не казав, а ви нічого не чули, — огірчено мовив Гершко.

За вечерею Юрась спитався дружини:

— Як гадаєш, зозулько, чи може письменниця вдатися до шантажу?

— Може, якщо це їй необхідно для творчости, — жартома відповіла Марта, — тобто задля художньої правдивости.

— Але цим вона наражається на небезпеку відповідати перед законом!

— Вона й відповість: «Шановні судді, я просто пізнаю міру глибини людського падіння у прірву злочину...» А кого ти запідозрив?

— Я — нікого, а от шантажований мене насмішив. Хоча після твоїх слів доведеться дещо перевірити. Ти щось читала нашим хлопчикам Кісельницької?

— Повчальні образки про чемних діток.

— І як вони?

— Чемно вислухали.

З книгою в руках постав Маґдебурко на порозі помешкання панни Кісельницької — подовгастого кутового покою, в якому масивний п'єц чоколядових кахлів займав почесне місце.

— Прошу заходити! — привітно промовила Гелена, мовби й не здивувалася появі Маґдебурка. — Я щось накоїла?

— Так, ви змусили моїх дрібних опришків полюбити читання вголос, — незворушно й вдавано суворо відповів Юрась. — Ось маю клопоти випросити від вас кілька приязних слів.

І він подав Кісельницькій книгу. Панна стала до бюрка, взяла перо.

— То кому надписати?

— Петрові та Павлові.

— Вони ж не апостоли, а діти, — зиркнула спідлоба Гелена, — Петрик, Павлусь...

«Невже така мила жінка буде шантажувати?» — мучився питанням Маґдебурко, отримавши книгу з теплими побажаннями зростати мудрими і любити тата й маму.

— Це єдина причина вашої з'яви?

— Ні, — правдиво відповів Юрась. — Річ у тім, що віднедавна двоє осіб скаржаться на шантажні листи...

— І ви прийшли з книгою, щоб вгадати руку?

— Так.

— Можете це підтвердити офіційно?

— Навіщо?

— Пане Маґдебурку, мені за діточі оповідки платять копійки. А якщо я даватиму щотижня в суботнє число часопису одну кримінальну історію, то матиму гроші. Але ж ви знаєте, які прискіпливі редактори! Уже втретє переписую, а вони ніяк не вгамуються. Цього разу вчепилися в епізод, коли нишпорка шукав шантажника, підсовуючи йому для надпису книгу! «Пані, такого не буває!» Ніби все, про що пишуть, спочатку здійснюється... Ви потвердите, що були у мене з такої причини?

Юрась стояв ні в сих ні в тих.

— Та ж ви, панно Гелено, скривдили двох чоловіків...

— Облиште! Скільки чоловіки кривдять жінок! Той же Гершко, певно, уже повідав вам, що моє віно прогуляно в казині? Це я в нього в крамниці «забула» свого листа до татка, а потому підкинула шантажного.