Прес-центр - Юліан Семенов
— У вас є запитання, пане Шор? Я готова відповісти.
— Спасибі… Ви можете не відповідати мені на ті запитання, які вам здаватимуться… Ну, не знаю, неправомірними абощо.
— Пане Шор, я кожного вечора дивлюсь телевізор… Тому закони детективного жанру мені відомі… Я згодна відповісти на всі ваші запитання…
— Тоді почну з головного. Ви вірите в те, що Граціо покінчив самогубством?
— Ні.
Шор задоволено кивнув і спитав:
— У вас можна курити?
— Звичайно.
— Дякую… Значить, ви вважаєте, що офіційна версія необ’єктивна?
— Це ж ваша версія…
— Тільки в якійсь мірі… Якби, я тримався її до кінця, я не прилетів би до вас, фрау фон Варецькі.
— Я дзвонила Леопольдо за три дні до… Я казала йому… В мене боліло за нього серце… Але він був одержимий, незвичайний, пане Шор, один з найпрекрасніших на цій землі.
«Все-таки жінок не збагнеш, — подумав Шор, глибоко затягуючись, — я був певен, що вона покотить його по грудках через коханок…»
— Куди ви йому дзвонили і в зв’язку з чим, фрау фон Варецькі?
— На яхту. В Сіцілію. Словом, мені стало страшно за нього після того, як він провів конференцію з Дігоном, Роллом та Труссеном…
— Чому? Мені здається, ця зустріч продемонструвала їхню приязнь.
— Ви хитруєте зі мною, пане Шор… Не треба мене втягувати в розмову, я до неї й так готова, я рада, що ви до мене прилетіли.
— Тоді поясніть, що сталося на цій зустрічі? Я маю на увазі якраз те, що викликало у вас страх за Граціо.
— Мене налякала демонстрація приязні, пане Шор, саме те, що вас так розтулило…
— «Розчулення» — не те слово, яке можна пов’язувати з учасниками цієї зустрічі, — не втримався Шор.
— Граціо почав з нуля, він сам себе зробив, він ніколи не був причетний до торгівлі зброєю, він займався енергетикою, хімією, черевиками й папером.
— Я також почав з нуля, більшість починає з нуля, фрау фон Варецькі, але вони на нулі й залишаються…
— Це їхня біда. Значить, у них нема такого таланту, як у Леопольдо…
Жінка хлюпнула собі у високу важку склянку віскі, поклала довгими пальцями з дуже красивими, коротко обрізаними нігтями без лаку шматок льоду, долила трохи содової води, випила; на очах раптом забриніли сльози; вона по-дитячому шморгнула носом.
— Пробачте… Щоб ви зрозуміли, яким був Леопольдо, я мушу пояснити, чому ми з ним розсталися… А може, вас це не цікавить?
— Мене цікавить усе, пов’язане з ним, фрау фон Варецькі.
— Я його дуже любила… І зараз люблю… Мабуть, дужче, ніж раніше… Усе прекрасне особливо пізнається на відстані, та ще на такій, через яку не переступиш… Він був, як пружина, розумієте? Згусток енергії, завжди немов у польоті… Але при цьому дуже добра людина… Ніжний… І ще він не вмів брехати… Так, так, я знаю, що кажу. Як у кожного мужчини, у нього були подруги, і його пригнічувало те, що ці зв’язки треба було приховувати від мене… Його мати хворобливо ревнувала батька… Мабуть, тяжка шизофренія… Батько страждав через це, умер молодим від розриву серця, тому в Леопольдо був комплекс — страх перед домашніми сценами… Крім цього, він нічого не боявся в житті… Його незалежну позицію в бізнесі підтримав у свій час Енріке Маттеї, якого вбили, коли він вирішив зробити Сіцілію цивілізованою державою, частиною Італії… Знаєте це ім’я?
— Так. Він був шефом нафтового концерну, його літак підірвали…
— Правильно. Саме Маттеї націлив Леопольдо на енергетику… Адже нічого так не об’єднує людей, як світло… Я говорю сумбурно, не сердьтесь… Словом, я не хотіла бути тягарем для нього і не вміла терпіти, коли він захоплювався жінками, тому й запропонувала йому свободу… Ми ж не розлучені з ним… Ми лишилися друзями… Я мріяла, що він повернеться до мене… Рано чи пізно… Сюди, в мій дім, він привозив Мігеля Санчеса, коли той ще не був прем’єром Гаривасу, і вони два дні говорили про майбутнє, потім Санчес повернувся до своєї подруги в Бонн, до Марі Кровс, а Леопольдо сказав мені: «Якщо цей хлопець переможе, тоді ми втремо носа дяді Сему і доведемо третьому світові, що саме з великим бізнесом Європи можна й треба мати справу». Я була з ним не згодна… Я не вірила, що дядя Сем простить це… Гаривас — їхня вотчина… А він відповів, що все це дурниці, що боягуз не грає в карти і що годі всім жити з оглядкою на Білий дім… Чоловіки знають, жінки відчувають, ось чим ми різнимося… Коли я прочитала в газетах інтерв’ю Баррі Дігона після їхньої зустрічі, мені стало страшно…
— Я теж читав це інтерв’ю, фрау фон Варецькі, але я не відчув такого страху…
— Тому що ви не знаєте їх… Ролл і Дігон — жорстокі люди… Їхні інтереси замкнулись на Латинській Америці… Труссен з його західнонімецькими монополіями завжди стояв осторонь… Він обережна людина, а Леопольдо своїм енергопроектом для Гаривасу хотів допомогти цій нещасній країні, змінити її, дати людям світло, звільнити їх від принизливої ручної праці, замахнувся на інтереси тих американців, які зробили ставку на південь їхнього континенту…
— Отже, останній раз ви розмовляли з Граціо за три дні до загибелі?
— Так.
— Ви його просили про щось?
— Як завжди, тільки про одне — бути обережним.
— Що він відповів?
— Він пообіцяв мені прилетіти сюди на кілька днів після того, як укладе контракт у Гаривасі. Він був такий ніжний і добрий, бідолашненький, так дотепно жартував…
Жінка знову налила собі віскі, поклала лід, води не доливала; випивши, зітхнула:
— Я, мабуть, говорю зовсім не те, що вас цікавить, пане Шор?
— Ви говорите саме те, що мене цікавить насамперед… Як ви ставитесь до пана де Бланко?
— Він миша… Маленька миша… Чому ви спитали про нього?
— Тому що фрау Дорн, Бланко і Бенджамін Уфер бачили і розмовляли з Граціо останні…
— Ні, — жінка похитала головою, — не вони… Останні бачили його ті, що вбили…
— Хто міг його вбити?
— Ви знаєте, що після загибелі Енріке Маттеї він два роки жив під постійним наглядом охоронців?
— Ні, я цього не знав. Чому?
— Тому що Леопольдо фінансував розслідування обставин вбивства Маттеї. Тому що він не приховував, що не вірить у версію авіакатастрофи. Тому що він відкрито говорив: нафтові концерни Далласа були зацікавлені в Сіцілії і зв’язані з американською мафією, а Маттеї став їм поперек дороги…
— Що ж змінилося за ті два роки, котрі він прожив під охороною? Зникла мафія? Чи
