Пастка для бабія - Валентина Бродська

На першому поверсі офісного центру зі мною зіштовхнулася Інна Петрівна. Вона, мов ошпарена, вилетіла з ліфту, стискаючи побілілими пальцями чорну сумочку.

— Софіє, як добре, що ти повернулася,  — випалила вона, хапаючи мене за лікоть і розвертаючи в бік вхідних дверей,  — Терміново їдемо в інститут.

— Який інститут? — здивовано, запитала я.

Інна Петрівна продовжила тягнути мене до виходу і протараторира:

— Нейрохірургії! Денису роблять там операцію. Мені зателефонували зі швидкої, дякую, що дала мій номер. Сказали, що стан критичний. В нього серйозна нейротравма. А в інституті мій похресник працює, от я і домовилася швиденько. Треба ще ліки купити по списку і завезти туди. Ти ж підвезеш мене?

— Звичайно,  — тільки й могла, що погодитися.

Операція тривала декілька годин і пройшла успішно. Прогнози лікарів були позитивними, але багато що залежало від самого Дениса Олеговича. Деякий час він пробуде в реанімації. Помежувашись ще трохи коридорами і зрозумівши, що наша допомога більше не потрібна, ми з Інною Петрівною поїхали додому.

Дорогою директорка мені розповіла, що практично виховала свого племінника, оскільки сестра розійшлася з чоловіком, коли Денису було тільки три роки. Не витримавши подружньої зради, жінка впала в депресію і довго лікувалася. Навіть хотіла накласти на себе руки. Все більш-менш налагодилося, коли хлопчикові виповнилося десять років. Ольга, його мати, щасливо вийшла вдруге заміж, але Денис так звик до тітки та її чоловіка, що й надалі часто проживав в їхній сім'ї. У Інни Петрівни було дві доньки, які дуже любили свого молодшого братика, хоч і двоюродного.

Вихідні пролетіли, мов в тумані. Я на автоматі продовжувала пакувати не надто необхідні речі і відвозити на нову квартиру. Там, не збавляючи темпу, працювала бригада ремонтників на чолі з молодою дизайнеркою. Оглядаючи своє нове помешкання, я розуміла, що воно все більше і більше мені подобається.

Робочий понеділок розпочався з дзвінка слідчого. Мене викликали на допит. Попередивши Інну Петрівну, поїхала у відділок. Там я зустріла поліцейського, який вже брав в мене свідчення в квартирі генерального. Він скоромовкою представився, як потім зрозуміла, це така в нього манера говорити — похапцем. Розібрала, що його звуть Микита Романович. Перепитувати звання та прізвище було якось ніяково. Слідчий попередив, що буде вести аудіозапис, на що я погодилася. Записавши мої дані в протокол, Микита Романович, скануючи мене поглядом, вже більш чітко запитав:

— Софіє Сергіївно, опишіть, будь ласка, в яких ви були стосунках з потерпілим?

— В робочих. Я його асистентка віднедавна.

— Ви свідчили, що прийшли до квартири біля чотирнадцятої години. А перед тим, як зайти до будинку, бачили наречену Дениса Тарновського? Так?

— Так і було. А що?

— Охоронник нам сказав, що ви  поставили підпис в журналі близько тринадцятої. І в той день, крім вас до потерпілого ніхто не приходив. З медичного заключення випливає те, що ви цілком могли завдати удару Тарновському. У вас є алібі?

— Алібі? Ви що мене підозрюєте? - вигукнула я, не приховуючи емоцій.

— Я всіх підозрюю.

— Краще б відшукали Катю.

— Шукаємо, Кать в Києві багато, але можливо її бачили тільки ви або все придумали, щоб збити поліцію зі сліду, - примруживши очі, промовив слідчий.

— В телефоні у Тарновського є її номер.

— Звісно, тільки його смартфон зник, — парирував Микита Романович.

— В фойє мають бути камери, де чітко фіксується, коли і хто заходив до будинку, — не здавалася я.

— Так, вони там є, але в той день запис не вівся, технічні несправності. Зручно, правда? — саркастично зауважив слідчий, пронизуючи мене поглядом.

— Не дуже! Щось забагато співпадінь. А ви не припускаєте, що злочинець в змові з охоронником? 

— Припускаємо. Але запитаю ще раз: “У вас є алібі?”

— Я весь час була на роботі. На відміну від будинку Тарновського, в нас камери не вимикають! До мене зайшла Інна Петрівна, фінансова директорка та родичка генерального. Сказала, що турбується про племінника, бо до нього не можна дозвонитися, дала ключі від його квартири і попросила поїхати перевірити. Що я і зробила. В Києві повно камер, можливо десь зафіксовано рух моєї автівки. Я не могла припаркуватися, бо ніде не було місця, тому я заїхала в двір сусіднього будинку. Там залишила автівку і пішла пішки. 

Я відкрила гугл карту і показала, де саме кинула своє “Ауді”. Микита Романович уважно роздивився і щось занотував у записник.

— У вас є з собою техпаспорт? — поцікавився він.

— Так.

Я відкрила сумочку, достала і протягнула йому документ. Дізнавач старанно переписав дані в протокол.

— Перевіримо, а поки що підпишіть, — і передав мені якийсь папірець.

— Що це? "Особисте зобов’язання"? — ошелешено промовила, не відводячи очей від документу.

— Саме так. Колись це була підписка про невиїзд. І моя вам порада — шукайте адвоката, — зі зловтішною усмішкою запропонував слідчий.

— Мені не потрібен адвокат, я ні в чому не винна! — вигукнула я.

— Всі так кажуть. Спочатку. Прочитайте і підпишіть.

Він подав мені протокол.

Я все підписала. Моєму обуренню не було меж.

— Я можу йти?

— Поки що так, — знову посміхаючись, промовив Микита Романович.

Я встала, намагаючись подавити емоції, але не витримавши, все таки кинула на прощання.

— Ви замість того, щоб шукати справжнього злочинця чи злочинницю, намагаєтеся швиденько звинуватити мене, бо перша трапився вам під руку! Ну все вірно, нащо напрягатися!

Слідчого від моїх слів перекосило. Він різко встав зі свого столу.

— Шановна! Будьте обережні в своїх судженнях, я ж можу Вас і закрити на декілька діб. 

— Давайте відразу на декілька років, навіщо марнувати час на дрібниці! — понесло мене далі.

— Ви хочете написати щире зізнання? — підловив мене слідчий.