Твій на місяць - Анастасія Соловйова

Машина зупиняється біля гуртожитку, я швидко вискакую з неї, штовхаю важкі двері, а потім біжу на останній поверх і збираю речі за лічені хвилини. Чомусь згадую Ксюху: майже рік тому вона так само істерично пакувала в рюкзак одяг, коли Данило запропонував їй провести вихідні на дачі. Смішний збіг.

Я не тішу себе дурними надіями. Роману потрібна моя присутність у ролі друга  — і вже від цього всередині розпускається тендітна конвалія, ніжне листя якої так і тягнеться до сонця, поки ще прихованого за чорнильними хмарами.

У квартирі Романа я відразу ж замикаюся в спальні, щоб переодягнутися в чергову футболку зі смішним принтом. Цього разу на ній зображено зле авокадо у шоломі, яке пучком зелені бореться з голодними веганами.

Я заходжу на кухню.

Роман все ще виглядає суворим і чимось незадоволеним, але, побачивши мою футболку, починає сміятися.

— Ти іншого одягу принципово не носиш? — крізь заливистий регіт питає він.

— Ну чому ж? Майки люблю, світшоти, толстовки. Чи світшот і толстовка — це те саме?

— Без поняття. Вони теж із безглуздими зображеннями?

— Так, принти піднімають мені настрій. Ну що в цьому смішного?

— Та нічого, принти ідеально справляються зі своїм завданням. Мій настрій покращав.

— Чому він у тебе взагалі погіршувався?

— Тобі здалося, — Роман нервово дивиться в одну точку за моєю спиною. — Які в нас плани? Фільм подивимося, у Mortal Kombat пограємо або вірші один одному будемо вголос зачитувати?

— Ні, — одразу відмовляюся, бо жоден із варіантів мене не влаштовує.

— Кінотеатр? Ресторан? Ти навряд чи сиром та вином наїлася.

— Давай просто погуляємо. Знаєш, я дуже люблю бродити містом: набережною, безлюдними вулицями, старовинними парками. У кінотеатр можна будь-коли сходити, в ресторані ми були, а в квартирі сидіти не хочеться. Надворі так добре.

— Сто років не гуляв просто так, — заявляє Роман, нарешті обдаровуючи мене повноцінним поглядом. Після побачення з Олександрою він чомусь уникав цього, весь час дивлячись крізь мене. — Ходімо.

Залишок вечора проходить чарівно. Мене поглинає магія зимового міста: блискучі ліхтарі під сніжинками; замерзла річка, освітлена сріблястим сяйвом місяця; пухкі дерева, що кидають химерні тіні на сіро-жовтий асфальт. Ми бродимо тьмяними провулками, під ногами задерикувато скрипить сніг, щоки приємно льодить морозний вітер, але всередині так гаряче і терпко, що я нестримно посміхаюся, нітрохи не соромлячись своїх емоцій. Роман турбує мене короткими поглядами, але не кепкує, як завжди, а насолоджується прогулянкою — його очі сяють, вираз обличчя умиротворений, він ніби ненароком ловить руками невагомі білі пушинки та посміхається.

— Захищайся! — хихикаючи, кричу я і кидаю в Романа великий сніжок.

Жадібно пірнаю голими руками в пухкий білий шар, що вистилає землю, і ліплю новий сніжок. Легкий поштовх у стегно — Роман потрапив у мене! Роззявляю від подиву рот і тут же розплачуюся за зволікання, бо цього разу під удар потрапиляє моє передпліччя. Ховаюся за деревом і обережно цілюсь у Романа. Ура! Тепер рахунок — 2:2!

Ми бігаємо парком, ховаємося за кущами та лавками, кидаємо сніжки у найменш уразливі місця та дико сміємося, коли потрапляємо у ціль. Вітер свистить у вухах, по відкритих ділянках шкіри стікають холодні краплі талого снігу, живіт болить від безперервного сміху, але ми продовжуємо носитися, як божевільні діти, що дорвалися до волі.

Я першою не витримую. З розбігу падаю на землю, розкидаю руки та ноги, рухаю ними туди-сюди, малюючи фігуру ангела на снігу. Люблю зиму! Коли ще можна ось так подуріти на свіжому повітрі?

— Застудишся ж! — порушує ідилію стривожений голос Романа.

— Ну і що? Це буде потім. Краще не бубни і приєднуйся до мене.

Чую тихе зітхання. Роман падає праворуч від мене і несміливо, ніби сумніваючись, махає руками вгору-вниз.

— Ніколи не займався такою дурістю, — стримано зауважує він.

— Та розслабся ти, — повертаюся до Романа, зображаю насуплену, надто серйозну міну: — Бухтіти цього вечора забороняється, любий товаришу. Заперечувати не можна! Листи зі скаргами приймаються тільки в будній день.

Роман тягне до мене руку, дбайливо прибирає пасмо волосся з обличчя, бередить душу допитливим поглядом, в якому я бачу відчайдушну боротьбу — боротьбу із самим собою.

Ну, зроби те, що хочеш! Будь ласка!

Напевно, мої очі горять благанням і очікуванням, через що Роман хмуриться, падає на спину і дивиться вгору, на димчасте небо. Я теж кидаю погляд на байдужі, напівпрозорі зірки, а в горлі застигає образа. 

"Світ такий великий, світ такий чужий" — згадую слова непопулярної рок-групи.