Твій на місяць - Анастасія Соловйова

— О котрій у тебе зустріч із другою дівчиною? — згадую про безглузде побачення.

— О п'ятій, — хмикає Роман, ставлячи переді мною кухоль з кавою.

— Я, певно, не піду з тобою.

— Чому? Раптом твій план спрацює і між нами з Оленою виникне іскра-буря-божевілля, — іронізує Роман, а мені зовсім не смішно. От ні крапельки.

— Злагода вам та любов, хулі, — кидаю різко, навіть із ненавистю.

— Ти в порядку? — скидає брови Роман, вивчаючи мене своїми гарними яскравими очима.

Не дочекавшись відповіді, він піднімається зі стільця, підходить ближче і торкається долонею до мого чола.

— Ти гориш, — стривожено зазначає він.

— Спасибі, і без тебе знаю.

Роман іде кудись і повертається із градусником у руці.

— Поміряй температуру.

Я невдоволено виконую його прохання. П'ю несмачну каву, відчуваючи ломоту в тілі, яка з кожною секундою посилюється. Дурниця якась — у мене хороший імунітет, хворію я рідко, мабуть, перенервувала вчора, немає в мене ніякої застуди.

Але градусник показує тридцять вісім і шість.

— Так, Асю, швидко лягай у ліжко, я поки що збігаю в аптеку і куплю все необхідне.

— Та я краще до гуртожитку поїду, — відмовляюсь я. Не хочу, щоб Роман бачив мене слабкою, злою, вибагливою.

— Заперечення не приймаються! Листи зі скаргами приймається тільки в будній день, — кидає він, надягаючи плащ і відчиняючи вхідні двері. — А ну швидко марш у ліжко!

І сміх, і гріх. Загортаюся в плед, зверху накриваюся ковдрою і впадаю в неприємний напівсонний стан. Мозок ліниво обмірковує, чи варто відпрошуватись у Алісії, чи йти завтра в універ, а очі заплющуються, тіло горить, піт стікає по спині.

Здається, Роман дає мені якусь таблетку, потім простягає кухоль з нудотно-солодкою рідиною і стежить, щоб я випила все до дна. Відключаюся, провалюючись у спекотно-гарячий сон, бачу уривчасті видіння, чую голос Романа крізь пелену снів. Він начебто розмовляє зі мною, але відповісти не можу. Все нереально, світ крутиться, і я потопаю в його стрімкій вирві.

Розплющую очі, коли за вікном уже стемніло. Роман сидить на ліжку поруч, спершись на спинку, і дивиться якесь відео на ютубі. Мені легше: жар минув, думки чіткі й ясні, хоча тіло незвично слабке, немічне, наче ватне.

— Доброго вечора, спляча красуня, — зауважує Роман моє пробудження, а в його голосі прозирає погано прихована тривога. — Як себе почуваєш?

— Краще. Набагато. Ти напоїв мене чарівним зіллям?

— Що дали в аптеці, тим і напоїв, — прозаїчно відповідає він, а я посміхаюся: скучила за його бурчанням.

— Ти — диво. Не кожен би захотів доглядати хвору знайому.

— А ти — безмозка дівчина, яка легко одягається взимку, не носить шапки і валяється на холодному снігу, зображуючи кривого ангела.

— Не бурчи, — відмахуюсь від його слів. — Варто мені було кілька годин поспати, так ти знову перетворився на дідугана. Сам без шапки ходиш, а на мене сердишся. Просто мені не пощастило, буває. Проїхали. 

Я тягнуся за телефоном під подушкою і не можу повірити побаченому: вже майже восьма вечора, я спала недозволено довго!

— Як же твоє побачення? — раптом згадую я.

— Це не важливо.

— Ні, ну ти ж мусив піти! Через мене все скасував, мабуть.

— Асю, — рішуче каже він, — я скасував це безглузде побачення ще вчора, перед тим, як ми пішли гуляти містом.

— Але чому?

— Твоя ідея провальна, змирись. У мене не виникне потягу до незнайомки, нічого, крім роздратування, я не відчую. То навіщо над собою знущатися?

— Ну, а раптом би все вийшло, — засмучено бурмочу, стискаючи ковдру в руках.

— Ні. Я згоден піти на побачення тільки з тобою.

Нервове тремтіння охоплює тіло, я щурюся, не вірячи в почуте, стискаю руки в кулаки.

— Це буде одне побачення, яке ні до чого нас не зобов'язує. Стосунки мені не потрібні, великих почуттів я відчувати не здатний. Якщо це тебе не бентежить, то підемо на побачення, скажімо, в середу.

— Як романтично, — кривлюсь я.

— Асю, будь ласка, нічого собі не вигадуй. Одне побачення. Жодних зобов'язань, обіцянок, відповідальності. Ти дала мені таке дивне завдання, я його виконую. Якщо тебе щось не влаштовує, відмовся зараз. Не хочу, щоб у тебе виникли хибні надії.

— Та згодна я. І взаємності від тебе не чекаю, — кажу, як завжди, не подумавши, але не засмучуюся: Роман не дурень, він точно помітив, що у мене є до нього якісь почуття.

Аби він тільки не дізнався, наскільки вони сильні.