Я сам поховаю своїх мертвих - Джеймс Хедлі Чейз

Після смерті Роя Коррін почала частенько заглядати у пляшку, шукаючи у ній спокою, щоб не думати ні про Роя і Мері Севіт, ані про ненависного їй Ніка Інгліша. Почавши з келиха бренді щовечора, вона й не помітила, як почала хапатися за пляшку ще до обіду, й ось тепер — за ранковою кавою.

Тож тепер жінка влила собі до кави бренді, не жаліючи спиртного, сіла на диван і відразливо скривилася, глянувши на тости, що сама ж і приготувала. У горнятку виявилося більше бренді, ніж кави, і Коррін радо зробила великий ковток.

Умостившись серед маленьких подушок, вона раптом згадала, що у цю ж рожеву шовкову накидку поверх чорної піжами була одягнута, коли Нік Інгліш розповів їй про смерть Роя.

Вона й гадки не мала, що здатна ненавидіти когось так сильно, як Інгліша. Це саме він винен у смерті брата, а його погроза віддати листи Роя у газети наповнювала Коррін почуттям лютої помсти. Та вона знала, що нічим не може йому нашкодити, і це дратувало її ще більше. Допивши каву, жінка взяла склянку і налила бренді.

— Так можна й напитися, сидячи тут та думаючи про цього покидька, — мовила вона вголос. — А чим іще зайнятися до обіду, та й обідати не захочу, тож якого біса?

Коли Роя не стало, вона почала розмовляти сама із собою. Бродила будинком і говорила. Часом до Роя, неначе він сидів у вітальні, слухаючи. Часом до Сема, або Гелен Крейл, або до однієї зі своїх подруг, уявляючи, що вони її слухають насправді. Тоді продовжувала монолог, зрідка запитувала та відповідала сама собі, так ніби це Рой, чи Сем, чи Гелен їй відповідали.

Коррін запалила сигарету, осушила склянку і знову її наповнила.

— Рою, ми мусимо щось зробити із цим сучим сином, — сказала вона, блукаючи довкола дивана. — Це йому так просто не минеться. Мені потрібна гарна ідея. Дай мені ідею, любий, і я все влаштую. Обіцяю, що влаштую. Я готова на все. Навіть застрелю його, якщо ти захочеш.

Раптом почулася мелодія дзвінка. Хтось прийшов.

— От чорт! — роздратовано вигукнула Коррін. — Це, напевно, Гетті приперлася.

Похитуючись, вона пройшла коридором і відчинила двері. На ґанку стояв молодявий чоловік у коричневому костюмі. Він підняв свій коричневий капелюх у привітанні, продемонструвавши добре укладену гелем зачіску. Його волосся блиснуло на сонці, наче срібло. Він усміхнувся до Коррін, щелепи ритмічно зарвалися, а погляд ковзнув по її округлих апетитних формах, ніби злегка їх погладив.

— Місіс Інгліш?

Рука Коррін поспішно потягнулася до волосся. Вона знала, що виглядає жахливо. Її рожева накидка була брудною, волосся — нерозчесаним, а про косметику жінка давно забула.

— Так, але я... я не приймаю відвідувачів так рано. А хто ви?

— Моє ім’я — Роджер Шерман, місіс Інгліш. Вибачте, що прийшов так рано, але мені дуже хотілося з вами зустрітися. Я — старий друг Роя.

— О, — Коррін відступила назад. — Можливо, вам краще зайти. У мене тут страшенний безлад, моя покоївка ще не прийшла. А я саме снідала.

Шерман зайшов у хол і зачинив за собою двері.

— Прошу, не турбуйтеся, — він чарівно всміхнувся. — Звичайно, я повинен був попередити, перш ніж приходити. Сподіваюся, ви пробачите мою нетактовність.

Коррін немов розквітла. Рой ніколи не згадував про Роджера Шермана, але то й не дивно. Цей чоловік був успішним, вона бачила великий блискучий «кадилак» на вулиці, а його одяг і манери приємно її вразили.

— Прошу, заходьте до вітальні. Я буду за хвилинку, — вона квапливо побігла у спальню і зачинилася там.

Шерман, трохи скривившись, озирнувся навколо. Напівпорожня пляшка бренді й склянка красномовно усе розповіли. Він повільно жував, засунувши руки в кишені штанів. Чекаючи понад чверть години, чоловік намагався приховати свою нетерплячість за байдужістю.

Коррін зайшла, все ще розгублена. Вона наклала косметику і переодягнулась у ніжно-фіолетову накидку, яку тримала для найкращих випадків. Якби не синці під очима і те, що жінка помітно погладшала, вона б виглядала надзвичайно привабливо.

— Прошу вибачення, що змусила вас чекати, — сказала вона, зачиняючи двері. — Але мені треба було надати собі презентабельнішого вигляду.

— Ви виглядаєте чарівно, — всміхнувся Шерман. — Отже, ви — дружина Роя. Він часто розповідав, яка ви красуня. Тепер сам бачу, що Рой не перебільшував.

Коррін не пам’ятала, коли їй востаннє говорили компліменти. На мить вона забула, що Рой її зрадив, і спогад про минуле щастя наповнив її очі слізьми.

— А про вас Рой ніколи не згадував, — сказала Коррін, протираючи очі хустинкою. — Ви його друг?

— Ми — старі друзі. Я був шокований, коли почув про його смерть. До вас я би прийшов раніше, але був у від’їзді. Мені так шкода...

— Прошу, давайте не будемо про це, — Коррін сіла на диван. — Не думаю, що колись відійду від такої ганьби.

— Ви не повинні так говорити, — ввічливо сказав Роджер. — Урешті-решт, Рой не винен. Ви, напевно, знаєте, що до самогубства Роя довів його рідний брат?

Коррін застигла.

— Брат? Чому ви так вирішили?

Шерман глянув на пляшку бренді.

— Це ж не буде нечемно з мого боку запитати вас, чи можу я пригоститися краплиною бренді? Люблю трішки випити у такий ранковий час, але, можливо, ви не схвалюєте цього...

— О, ні! — вигукнула Коррін. — Прошу, наливайте. Я не заперечую.

Чоловік підійшов до секретера і взяв чисту склянку. Він налив бренді собі й ніби випадково помітив порожню склянку Коррін.

— Вам також налити, місіс Інгліш?

Коррін вагалась. Їй не дуже хотілось, аби цей презентабельний молодий чоловік вирішив, що вона має звичку випивати зранку, але ж так хотілось хильнути. — Ну, можливо, зовсім трошки. Я не дуже добре почуваюся...

— Шкода це чути, — відповів Шерман, щедро наливаючи бренді та подаючи їй. — Сподіваюся, це не остання наша зустріч, — він припідняв свою склянку і кивнув жінці.

Коррін випила половину бренді, Шерман натомість лише пригубив.

— Ви говорили про Ніка Інгліша, — нагадала вона. — Звідки вам відомо, що він причетний до смерті Роя?

— Рой сам мені сказав, — Роджер присів біля Коррін. Його рука