Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

а молоді жили в місті. Хату в них ніхто не купував, бо село лежало далеко від райцентру і автомобільних шляхів. На просторому, відкритому для всіх вітрів подвір'ї стояло дві вантажні машини, в кузовах виднілися виквацяні в полуниці порожні діжки. Шофери дрімали під розлогим осокором.

На сусідських подвір'ях ніхто не порався. Здавалося, там давно не ступала людська нога — густо поросли споришем, ніде не проглядалося й латочки землі. Спориш підступив до самих порогів, поплівся по них. На пункті двері були навстіж, але голосів не чулося. Лише крізь розчинене вікно просочувався запах цигаркового диму. Турчин підійшов до дверей і зупинився, позираючи н. а вікна.

— Вам кого? — почулося за спиною.

Біля зеленої (друга була жовта) машини стояв чоловік, середній на зріст, простоволосий, у рябій, із підкачаними рукавами сорочці. Років йому було за двадцять п'ять. Де він узявся? Не інакше, як вислизнув із перекособоченого, під толевим дахом хлівчика, бо обидва шофери все ще спали.

— То ви до кого? — повторив чоловік. — Якщо у справі полуниць, то до мене. Я завідуючий пунктом.

— Може, й до вас. Тільки не в справі полуниць, а в справі нещасного випадку, який стався із заготівельником Микитою Воловиком. Із міліції я, Михайле Семеновичу.

Завідуючий пунктом насупився.

— То вона ще й досі не вгамувалася? От уже людина, так людина. Крові їй забажалося. Але повірте: в тому, що сталося, ні моєї, ні Добровольського вини немає. Самі поміркуйте: ми ж йому не заливали. Сам пив. Перебрав міру… Ми теж пили, і теж перебрали.

— І не чули, як Воловик на допомогу кликав?

— А таки не чули. Та й чи кликав… Думається мені, що не кликав, бо з нас двох хтось та почув би.

— Розкажіть, як це сталося?

Моринець невдоволено засопів, потім дістав цигарку, затягся кілька разів. В голосі прохоплювалося неприховане роздратування.

— Ви пробачте, але мене вже бере злість. Іще того дня, коли виловили Микиту, мене й Добровольського допитував слідчий прокуратури, потім допитували з міліції, потім сам прокурор. Тепер-от знову з міліції. І коли воно скінчиться? Ми теж, знаєте, люди, і нерви в нас не залізні…

— То все-таки як воно було?

— Так і було. Після роботи ми втрьох пішли до ставка, щоб скупнутися, а заодно й перекусити. День, скажу вам, випав морочливий, полуниць прийняли чимало, всі переробили, то хотілося відпочити. Вже як почало сутеніти, чи й трохи пізніше, Микита знову поліз у воду. Що довго не вилазив, ми не звернули уваги, бо ж знали: плаває не гірше риби. Вже як комарі стали гризти, погукали його, а він ні мур-мур. Тоді я й сказав Добровольському, чи не переплив Микита на той бік і там не заснув? Не ждати ж нам, поки він прокинеться. Зібралися, щоб іти додому, бачимо: лежить Микитина одежа. Це ж коли її тут зоставити, то хтось підбере, а нам відповідай. Давай, кажу, ще підождемо. Але хіба ті кляті комарі дадуть? Поїдом їли. Думали так: Микита, як прокинеться, може і в плавках додому прибігти. Отож забрали його одежу й пішли. Вранці Добровольський поніс її, а Воловика вдома нема. Тут Настя й зняла ґвалт, ледь Добровольському очей не видряпала. Ну, потім стали Микиту шукати і знайшли навпроти того місця, де ми відпочивали. Я вже казав і ще скажу: він таки не кричав, пішов на дно, мов сокира, бо якби кричав, ми неодмінно почули б.

— Але ж він, самі казали, плавав не гірше риби.

— Що плавав, то плавав. У селі рівних йому, мабуть, не було. Але чоловіка міг ухопити параліч. Про це й лікарі кажуть. Ще якби не п'яний, то, може, зумів би якось вибратися, а так…

Один із шоферів під осокором прокинувся, підняв голову, прислухаючись до розмови. Моринець скосив на нього очі, голосу не стишив, навпаки, заговорив голосніше. В хаті щось стукнуло, забряжчало, і завідуючий хутко повернув туди голову. На обличчі його нічого не змінилося.

— Добровольський тут? — спитав Турчин.

— Тут. Покликати?

— Краще пройдемося до нього.

Моринець ішов у хату попереду. Ступав твердо, впевнено, біля дверей зупинився й пропустив капітана. В обличчя одразу війнуло запахом полуниць. Ними були густо заляпані стіни, долівка і навіть подекуди стеля. У двох кімнатах стояли чотири чани, у третій — два преси. В одному з них порпався Добровольський. Засмаглий, аж чорний, у сірих штанях і голубій тенісці, з руками, забрудненими мастилом, з густим розпатланим чубом, що спадав за комір, він виглядав значно молодшим за Моринця, хоч вони були однолітки.

— Ось товариш із міліції, — сказав Моринець. — Цікавиться пригодою з Воловиком…

— Знову, — невдоволено буркнув заготівельник.

Турчин перейшов до вікна, де було трохи чистіше. Він не знав, про що питати у Добровольського. Здавалося, про все ж довідався від Моринця. І як завше у подібних випадках, в душі заворушився сумнів: може, не треба було відразу зустрічатися із заготівельниками, варто було спочатку розпитати про них у людей, найперше — в дільничного. Той мусить знати, що вони за люди.

Добровольський стояв і чекав, спідлоба поглядаючи на Турчина, і той, аби не мовчати, спитав:

— Ви чули, як Воловик Микита кричав?

— Ні.

— Але ж ви не були до безтями п'яні?

— Одначе і тверезим не був.

— Скільки ж випили?

— А біс його знає… Літрів два, здається. Так, Михайле?

— Десь біля цього.

— То ви не пам'ятаєте, скільки брали горілки?

— Випивкою завідував Михайло.

— Як я зрозумів, пили не в складчину?

Добровольський на мить осікся, в очах його, либонь, змигнула пересторога, проте відразу зникла.

— Не в складчину. Тоді черга пригощати випала Михайлові.

— Ви часто отак, по черзі?

— Траплялося, — озвався Моринець. — Знаєте, за день накрутишся, як білка в колесі, то хочеться душу відвести. Та міру ми знаємо: ще