Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

З брезентом пощастило: знайшов на ньому аж три чималі плями крові. Комаха, як і в сільраді, був понурий, до всього байдужий, а коли жінка, відкликавши його вбік, стала про щось похапцем, напівпошепки говорити, він несподівано гримнув:

— Одчепись ти ради бога!

Валентина спалахнула, кинула швидкий погляд на інспектора. Губи в жінки пересмикнулися: видно, такого не ждала. «Що зломилося в Комасі?» — думав Павло, але відповіді не знаходив.

На кордоні не було нікого, тільки люто гарчали собаки — два бігали подвір'ям по натягнутому дроті, третій шкірив зуби з хліва. Турчин присів під дубом, роздумуючи, де шукати лісника, коли це з сосняка вигулькнув вусатий, у чорному поношеному костюмі чоловік. За його спиною теліпався речовий мішок.

— Іванченка ждете? — привітавшись, запитав.

— Так.

— Навряд чи діждетеся. Він у Соснівці гуляє на весіллі у свого хрещеника…

І знову загадка: невже людина, у якої на душі нечисто, яка з хвилини на хвилину жде, що її можуть викрити, стане так веселитися?

Кіндратенко непоспішливо зайшов до кабінету Турчина (таке з начальником траплялося не часто). Очі його бадьоро поблискували:

— Є висновки експертизи, — одразу почав із головного. — Кров на брезенті таки з лося. Є також уривки із записки. Ось гляньте…

Павло перечитав написане раз, удруге. Це справді був, як любив висловлюватися колишній заступник Кіндратенка майор Кузьмич (він уже на пенсії), «залізний факт».

«Адаме Іванов… у! Випиши на шку… яловичу кви…ію Водо… р. Іва… у 27 ли… ем. Це дуже тр… Розр… після: 1.8… р.»

— Он яка в нього квитанція! — забідкався Павло. — 1 чого мені раніше не стукнуло в голову придивитися до неї!

— Ще не пізно, — заспокійливо мовив Кіндратенко. — Так що не гайте часу. Скрипку я вже поставив до відома. Почніть із Адама Івановича.

Заготівельника Турчин застав дома: скидав з воза у повітку ганчірки. Був низенький, круглий, карі маленькі очі вертілися в орбітах, мов кульки, і старшому лейтенантові ніяк не вдавалося з ними зустрітися.

— Я з міліції, — відрекомендувався Турчин.

— Дуже приємно. Чим можу бути корисним?

— Хочу глянути на копії квитанцій за липень і серпень.

— А це ж для чого? — очі Адама Івановича на мить завмерли. — Я депутат сільради, так що…

— Статус депутата тут не порушується.

Поміркувавши трохи, заготівельник дістав із брезентової сумки, яка лежала в передку воза, стосик квитанцій. Рука, котра подавала їх, ледь тремтіла.

Ось те, що треба: квитанція 955607, видана Іванченку і датована 27 липнем. Однак її номер був близьким до виписаних у серпні.

— Чим це пояснити? — спитав Турчин.

— Дуже просто, — не розгубився заготівельник, — квитанція виписана пізніше, а число поставлене тоді, коли здано шкуру.

— Чому так?

— Іванченко не погоджувався з сортом, який я встановив. Останнє слово у таких випадках за завскладом, а я тоді не мав часу до нього поїхати.

— Поїхали пізніше?

— Ні. Сам додав вищий номер, аби відчепився.

— А коли віддали йому квитанцію?

— Точно не пам'ятаю. Десь у перших числах серпня.

Тепер Адам Іванович уже був спокійний, і це дивувало Турчина.

— Отже, ви не хочете говорити правди? Що ж, у райвідділі уточнимо деякі деталі…

Адам Іванович неквапом застібнув сумку й поклав на віз.

— Ви що, арештовуєте мене?

— Запрошую. Можу й пояснити для чого: почути показання у справі вбивства в урочищі Кип'яче. Чули про таке?

Заготівельник спалахнув:

— Ви що? Я до прокурора дійду! Ви мене компрометуєте!..

— Вам почитати статус депутата? Радив би не козиряти цим, бо нам відомо більше, ніж ви здогадуєтеся. Певен, що сесії доведеться давати дозвіл на притягнення вас до відповідальності за покривання злочинця або як за співучасть у злочині. Так що випрягайте коня і сідайте в мотоцикл.

Із бригадної контори Турчин подзвонив Скрипці. Сказав йому, що їде із заготівельником і попросив притримати лісника Іванченка і бухгалтера сільпо Дудника.

— Гаразд, — мовив у трубку слідчий і подивився на Дудника, якого саме запросив до кабінету і встиг лише привітатися.

Сонце заглядало у верхні шибки, в кабінеті було спекотно. Скрипка витер хустиною обличчя і пильніше придивився до бухгалтера — ані найменших ознак хвилювання.

— Ви мене кликали, щоб віддати записничок? — озвався.

— Так. Заразом треба дещо вточнити.

Дудник насторожився, але й відразу розслабився, напустивши на губи усмішку.

«Хитрий. Та й на хитрих є ловці», — подумав Скрипка.

— Отже, Почнемо. І почнемо з головного. Сподіваюся, ви знаєте, що в таких випадках треба говорити правду. Нас цікавить записка, яку ви дали ліснику Іванченку.

Дудник нерозуміюче кліпнув рідкими віями. Найперше — звідкіля слідчий знає це? Адам не такий бевзь, щоб оддати її в руки прокуратури чи міліції, а Іванченку й сам бог велів мовчати.

— То що скажете?

— Хіба я знаю? Така справа…

— Не раджу викручуватися, бо тим ще більше ускладните вашу провину.

— Яку провину? Я що, злочинець?

— Ви допомагали приховувати злочинця, коли просили Адама Івановича, заготівельника, видати заднім числом квитанцію на здану шкуру. Чи скажете, не знали, що робите?

Дудник із натугою проковтнув слину. Губи його вмить висохли.

— Я не знав. Він сказав, що убив лося, його запідозрили…

— А хіба вбивство лося, який знаходиться під охороною закону, не є злочин?

— Воно то так… Але ж не убивство людини. Скрипка вдоволено пригладив ріденького чуба — не сподівався, що бухгалтер так легко зізнається.

— Значить, ви не заперечуєте, що запискою