Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Доброго дня, Богдане.

— Кому як.

— Не зрозумів?

— Стосовно добрості чи доброти цього дня. Я в лікарні, слабий, і видужувати не сильно хочу, бо з ліжка, де хоча б білизну міняють, переведуть на нари.

— Звісно, тут вигідніше, аніж у камері, — гість підсунув стільця до ліжка, присів. Невеличкий шкіряний кейс поставив біля себе, потер руки: — Це в мене така звичка перед розмовою. Звати мене Едуард Васильович, прізвище моє — Гужва. Я ваш адвокат, буду вас захищати.

— А хіба мене можна захистити? Я свідомий того, що розкрутять за повною програмою. На що ви сподіваєтеся? І потім — у мене грошей немає на адвокатів у золотих окулярах і костюмах не з магазину, а від кравця. Такий костюмчик без вартості тканини баксів на сто потягне. І то — це лише мої прикидки.

Гужва готувався до зустрічі з Богданом Баглаєм серйозно. Він знав, з ким саме матиме справу, бо спеціально для нього найняті люди зібрали максимум можливої інформації. І все ж таки не вірив, коли його переконували — мова у цього юного бандита, вихідця зі звичайнісінької багатодітної та малозабезпеченої пролетарської родини, на диво грамотна й правильна, та й сам він зовсім не схожий на бандитського ватажка, котрий признався в умисному вбивстві на загал семи осіб, серед яких — дві жінки, одна з них — його ровесниця, а інша годилася в бабусі.

— Цікаво. Як це ви визначили?

— Не вгадав?

— Чому, все правильно. Просто не можу зрозуміти, як вам вдалося.

— Ви багато чого не можете зрозуміти. Не ви персонально, просто люди як такі.

— У вас претензії до всього людства, чи існують статеві та вікові рамки?

— Ви про що?

— Скажімо, ви презирливо ставитеся не до всього населення земної кулі, а лише до дорослого. Починаючи від вісімнадцяти і закінчуючи шістдесятьма роками. Або — до всього дорослого чоловічого населення і до жінок бальзаківського віку. Розумієте, я ваш адвокат, мушу знати, на чому вибудовувати лінію захисту, найбільш вигідну для вас, і максимально пом’якшити вирок.

— Ви що, справді вважаєте, що мені можуть не дати довічне?

— Поки що я нічого не вважаю.

— Тоді для чого всі ці безпредметні розмови? — Баглай поворушився на ліжку, вмощуючись зручніше, при цьому скривився — рана на животі відгукувалася тупим болем на кожен його рух, навіть обережний.

— Болить? — заклопотано поцікавився адвокат.

— Навіть якщо й болить, тут теж нічого не викрутиш. Порізав я себе сам. Спроба самогубства, інших мотивів мені поки що ніхто не довів. Представити мої порізи в суді як результат порушення ментами прав затриманого не вийде. І взагалі, — нарешті він знайшов зручну для себе позу, — давайте з вами розберемося остаточно.

— Розберемося?

— Ага, розберемося. Коли люди в білих халатах дозволили слідакові мене допитувати, я заявив про свої права і почав вимагати адвоката. Мені його надали, дотримуючись закону. Такий собі Іван Петрович Полотно, якийсь заслужений дідусь адвокатури. Через шість днів, коли я вже даю свідчення, Іван Петрович Полотно, коли ми з ним ось так зустрілися, на що я теж маю право, пише щось на папірці, не уриваючи розмови, і показує написане мені. Читаю: «Міняй адвоката. Відмовляйся. Вимагай Гужву». Хто такий Гужва, я не знаю…

— Тепер знаєте.

— Тепер знаю, — погодився Баглай. — Навряд чи тут щось замислюється проти мене. Справи мої — «фонар», ці придурки здали з тельбухами, а я не збираюся доводити, що кращий за них. Навпаки, було б несправедливо, аби тому ж Рогові, дебілові від природи, припаяли строк за вбивство чи організацію, гм, якоїсь операції. Та й інші — створіння примітивні. Через них спалився, знову ж таки сам винен, значить, доля така. Ну, це все лірика. Словом, зміна адвоката не може бути хитрою комбінацією з боку ментів. Висновок: тут якась інша гра. Я не правий?

— Ті, хто давав вашим розумовим здібностям високу оцінку, не помилилися.

— Міняю адвоката, — похвалу Баглай, здавалося, пропустив повз вуха. — Це так само моє право. Поливаю багном старенького Івана Петровича Полотна, той усе терпить, його від мене забирають. Приходить адвокат Гужва. Тобто ви приходите. Власне, прийшли. Повна протилежність безплатному ветеранові адвокатури. Таких адвокатів я в кіно американському бачив, джентльмени в золотих окулярах. Чужі гроші я рахувати люблю, бо з цього живу. Жив, вірніше. І так собі прикидаю: адвокат ви не з дешевих. Професіонал на всі сто. Раз ви погодилися взятися за мою зовсім безнадійну, з точки зору захисника, справу, ви сподіваєтеся на відповідний гонорар. Мої батьки не зможуть його заплатити, навіть якщо продадуть квартиру. Тим більше, що татусь проходить звинувачуваним у цій самій справі. Але ж хтось мусить вам платити? От і треба розібратися, кому це так припекло захищати мене, особливо небезпечного злочинця.

Гужва поправив окуляри на переніссі, знову потер руки.

— Поки що мені до біса приємно й цікаво мати з вами справу, Богдане. Думаю, ми й далі знайдемо спільну мову.

— Що в нас може бути спільного? Я — хто завгодно, Едуарде Васильовичу, але не дурень. Викладайте, в чому ваш інтерес до мене. Мусить же знайтися інтерес, неодмінно мусить.

— Так і є, — легко погодився адвокат. — Тільки тут не лише мої інтереси та інтереси людей, котрих я представляю, від імені яких говорю з вами і які заплатять мені той самий великий гонорар. Домовитися зі мною так само у ваших, Баглай, інтересах. Інтерес у вас один: не залишитися за ґратами до кінця життя. Вам же скоро лише двадцять п’ять виповниться. Припустімо,