Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Вилазь! Вилазь, мать твою! Вилазь!

Очі досить швидко призвичаїлися до тьмяного світла, тепер Глод міг роздивитися довкола. Не торкатися головою даху можна було лише в центрі горища, в інших місцях доросла людина мусила нахилятись, а в кутку, де він стояв на колінах, навіть у такій позі потилиця чіплялася за дошки, з яких складався каркас даху. Тут зовсім не було речей, навіть звичайного мотлоху, котрий господарі виносять на горище. Окрім убогої порожнечі, лампочка нічого й нікого не висвітлювала. Проміжок між стелею та дахом виглядав порожнім. Виходить, увесь цей час Глод тренувався у красномовстві перед порожнечею. А жінки слухали його і, мабуть, гідно оцінили весь цей суцільний прикол.

Нехай. Він і не таке ковтав. Отже, він усе-таки…

Стоп. Тихо.

У кутку за димарем щось ворухнулося.

Чому щось — там хтось ховався. За димарем хтось є. Хоча б тому, що це єдине місце, де на горищі реально можна заховатися. І навряд чи то кицька, яка живе, де заманеться, і гуляє сама по собі. Немов на підтвердження Глодових думок за димарем знову зашаруділо, тепер уже йому не здалося, справді почувся якийсь рух.

Глод ступив ще трохи вперед, аби можна було стояти більш-менш рівно, клацнувши затвором, дослав патрон у патронник, націлився на цегляний сховок.

— Вилазь звідти! Я знаю — ти там! Вилазь, бо витягну, чуєш, Баглай!

При бажанні Баглай, чи хто там ще принишк за димарем, міг уже напасти на опера стонадцять разів. Пояснень цьому Глод не чекав, але все-таки припускав можливість, що в супротивника є при собі вогнепальна зброя. Сам себе він вважав досить вдалою мішенню, і небажання бути нею змусило Глода підняти пістолет майже до стелі й натиснути спуск. У замкненому просторі горища постріл гримнув, наче вибух гранати, Максові позакладало вуха.

— Далі почну стріляти нижче! Виходь, кому сказано!

Із-за бовдура поволі висунулася людська постать. Обличчя чоловіка Глод толком роздивитися не міг. Зараз опера більше цікавили руки чоловіка, які той тримав за спиною.

— Повільно! Повільно йди! Покажи руки! Що в тебе там — кидай перед собою! Ну!

Чоловік зробив іще один крок уперед. Одну руку він спокійно витягнув із-за спини і виставив її перед собою, тримаючи долоню догори. Друга рука з'явилася так само неквапливо.

КЛАЦ!

Навіть при тьмяному освітленні Глод не міг помилитися — у правиці чоловік тримав ножик-викидуху. Лезо, звільнене натискуванням кнопки, вилетіло на волю і тепер хижо дивилися просто на опера.

— Кидай! Кидай зброю, козел! — вигукнув Глод, навіть не порівнюючи зараз шанси викидухи проти «Макарова». Те, що сталося далі, жодним чином передбачено не було.

Змахнувши правицею, чоловік полоснув лезом по лівій руці — один раз, відразу другий, третій, кожен удар супроводжувався реготом, більше схожим не на регіт істерика, а на сміх переможця. Потім просто на очах Глода він ударив себе вістрям просто в бік, і, випустивши ножа, повільно осів на коліна, потім упав. Сміх відразу перейшов у болісний стогін.

Одним стрибком Макс опинився біля лежачого, рвучко повернув його обличчям до себе. Тепер він міг розгледіти його досить чітко. І хоча в розпорядженні міліції були тільки фотокартки чотирирічної давнини, Глод упізнав Баглая відразу. Навіть із перекошеним від болю писком. Кров заливала сорочку на боці й животі, ліва рука також стала мокрою, хоча при такому освітленні колір крові мав неприродний вигляд.

— Ах ти ж… бл-л-л-ля-а-а-а!

Ситуація вимагала рішучих дій, але Глодові в жодному разі не хотілося залишати цінну здобич лежати просто так, навіть враховуючи те, що вона стікає крівцею. Спритно защіпнувши браслета на правій кисті Баглая, Макс спритно завернув руку за спину, зовсім не відчуваючи опору, зчепив з лівою, клацнув замком.

Так.

— Лежи поки, — кинув він, хоча навряд чи полонений тепер спробував би втекти. Хутко, хоча й досить незграбно спустившись униз, Глод як був, з пістолетом у руці, забіг до хати, на ходу відкинувши набік свою куртку, що валялася на підлозі.

Мати з донькою дивилися на нього, наче на привида. У дзеркалі Глод побачив розхристаного чоловіка у брудному светрі, запилених штанях, з виряченими очима й закривавленими руками.

— «Швидку»! Бігом «швидку» сюди!

— Ти що з ним зробив, падлюка! — Люда кинулася на Макса, точно наміряючись учепитися в горло, та наштовхнулася на ствол і лише прошипіла в безсилій люті: — Ти його вбив, сука, підор, ментяра, козлина, сам здохнеш, сам!!!

— Сам, сам. Але твій друг швидше здохне, — пояснювати, що саме сталося на горищі, Глод не мав ані часу, ні бажання, бо Людці, за великим рахунком, усе одно, від чого спливає кров'ю її коханий. — Біжи, де тут телефон, дзвони «нуль три»! Про «нуль два» не забудь, тепер уже все одно.

Люда озирнулася на матір, та мовчки кивнула, тоді донька просто так, у светрі та лосинах, лише застромивши ноги в боти, вибігла на вулицю. Не випускаючи пістолета з правиці, Глод провів рукою по змокрілому чолу, подивився на зброю, усміхнувся, засунув її в кобуру.

— Самі винні, — він немов виправдовувався перед хазяйкою. — Далеко телефон?

— Через три хати. В сусідів.

— Нічого, доживе. Не смертельно. Бинти є? Його, — Максим кивнув на стелю, — треба якось перев'язати. Бо до вашої задниці цивілізації «швидка» аж так швидко не доїде. Стече кров'якою — на вашій совісті буде.

У палаті тюремного шпиталю цей блідий хлопець лежав сам.

На сивого незнайомця в окулярах із золотою оправою він дивився злими розумними очима. Власне, лише очі видавали в цьому худорлявому хлопчині