Українська література » » Книга веселих порад - Олег Федорович Чорногуз

Книга веселих порад - Олег Федорович Чорногуз

---
Читаємо онлайн Книга веселих порад - Олег Федорович Чорногуз
на увазі Віталія, а ви Богдана…

Спробуйте після цих слів ще й запитати, хто такий Віталій Хмельницький. Ви здогадуєтесь, що творитиметься в кімнаті? Як на вас дивитимуться? Ви можете не знати Богдана, але не знати Віталія… Я не знаю, з чим це все можна порівняти. Віталія не знати не можна. Можна не знати, хто написав «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Тіні забутих предків», «Неофіти», «Енеїду». Але не знати, скільки забив у минулому сезоні м'ячів головою й просто так Віталій Хмельницький — значить не знати нічого.

— Може, ти навіть не знаєш, де Центральний стадіон? — запитають вас.

Не признавайтеся. Стверджуйте, що знаєте і що були ви там не раз, а те, що ви говорили до цього, — просто недотепний жарт. Стверджуйте. Все стверджуйте й нічого не заперечуйте, бо рознесуть…

Ви можете не знати, де в Києві Видубецький монастир, Андріївська церква, Золоті Ворота, Софія, навіть Печерська Лавра. Але не знати, де в Києві Центральний стадіон?.. Я мовчу. Я тут вам просто безсилий щось порадити.

Єдине, що вам скажу: не поводьтесь так у товаристві, а тим більше на стадіоні. Бо після цієї ж поради, я певен, ви негайно помчите на стадіон. Помчите, а як поводитись на тому стадіоні, переконаний, не знаєте. Коли в товаристві за такі речі з вас не скинуть кепку й не викинуть у вікно, то на стадіоні тільки за одне таке слово з вас разом із кепкою чуприна полетить. У гостях вас бити не будуть. А на стадіоні… А якщо ви ще й з жінкою? З чиєю — там не питають. Там цікавляться іншим:

— Чого ти сюди прийшов? Уболівати чи фіглі-міглі крутити?!

— Ти знаєш, що за ворітьми стадіону не в одного справжнього болільника серце від туги розривається, а ти, морда пиката, тут його місце зайняв…

— Хто їм продає квитки? — дивується сусід справа. — Ви мені скажіть, хто оцих типів пускає на стадіон?

Тепер ви розумієте, чому треба стати болільником? Щоб не відставати від життя, щоб не бути білою вороною на стадіоні, в товаристві й т. п. Отож, негайно штурмуйте довідники, у яких про кожного футболіста є все: від росту до ваги, або йдіть до першого ліпшого сусіда й запасайтеся знаннями. Бо, потрапивши на стадіон, ви зобов'язані (!) знати: скільки голів забив Бишовець, скільки Серебро, чому не взяли в збірну Медведя, на що захворів Рудаков, за яких обставин покалічився Кириченко, звідки до нас прийшов Боговик, яке хоббі у Соснихіна, що п'є Сергій Круликовський і чи вже одружений Володя Мунтян? Якщо одружений, то кого пошлюбив і як на це подивився тренер.

Але знати тільки це — отже, не знати нічого. Ви повинні завчити й етикет поведінки болільника на стадіоні. Якщо ви вже почали ходити на стадіон, то, зрозуміло, не для того, щоб там відсиджувати дві академічні години. Стадіон — це вам не університетська аудиторія й не місце для відпочинку.

А як же вболівати на стадіоні? З цього приводу теж написано чимало. Є праці, гідні захоплення, є просто сірі, посередні речі. Одні автори стверджують, що на стадіоні треба сидіти так, щоб було чути, як м'яч летить від ноги Сабо і б'ється об штангу чи об'єктив фотокореспондента. Інші заперечують, кажучи, що на стадіоні можна робити все, що завгодно, бо це не театр.

З цими товаришами і я згоджуюсь, хоч не зовсім. Справді, стадіон — не театр. Але вони мають багато спільного. Йдучи в театр, ми дивимось на афішу. Йдучи на стадіон — теж дивимось на афішу.

Йдучи на стадіон, ми купуємо насіння. Йдучи в театр — запасаємось тим самим. Прийшовши на стадіон, купуємо програмку, а потім питаємо в лоточниці, чи не знайдеться якихось грамів до бутерброда. Те ж саме в театрі. Там і тут цікавимось: хто ж сьогодні грає? Чи будуть Дмитро Гнатюк і Володя Мунтян? Туди й сюди беремо біноклі. Туди й сюди забуваємо плащі. Туди й сюди, як правило, запізнюємось. Там і тут, як правило, на нас кричать: «Пригни голову! Та сідай! Щоб ти вже каменем сів!»

Як на стадіоні, так і в театрі з верхніх ярусів на вас кидають коробочки з-під морозива, обгортки цукерок, надкушені вафлі, недосмоктане монпансьє.

Як на стадіоні, так і в театрі ви можете підстрибувати, зітхати, свистіти, пожбурити на сцену чи на поле помідор або протухле яйце.

На цьому спільність між театром і стадіоном вичерпується. Як театр, так і стадіон мають свої особливі прикмети. У театрі, скажімо, вас ніколи не намочить дощ, якщо дах своєчасно відремонтований. У театрі не палять ні цигарок, ні газет. По закінченні вистави в театрі не бігають по стільцях, не перестрибують через голови глядачів.

Стадіон має переваг значно більше. Мабуть, саме тому переважна більшість любить стадіон, а не театр. На стадіоні перш за все можна палити цигарки, газети, стріляти з ракетниць, тріщати деркачами, дути в кларнети, флейти, сурми, сопілки та інші духові інструменти. Кидатись не лише помідорами чи бовтунами, але шапками (переважно не своїми), кепками, кепочками, парасольками, пляшками, але ні в якому разі з-під кефіру чи молока. Такі пляшки носити в сектор суворо заборонено.

На стадіоні можна розмахувати руками, гасити цигарки об чужі коліна чи лисини, цілувати бабусь, дідів, дівчат, юнаків і побіжно давати чужим футболістам поради: «Ванько, зведись, а то простудишся!» Або запитати в судді: «Чого ти свистиш, дистрофік?»

До своїх футболістів звертаєтесь по-іншому. Наприклад: «Куди ж ти б'єш, мазило?! Ти що, не бачиш, що там штанга?»

Фольклор болільницький надзвичайно різноманітний. Гумор теж. На трьох-чотирьох сторінках його не занотуєш.

Стадіон має й свої недоліки. У театрі ви можете сказати голосно: «Хіба ж це гра? Ех, нема Дмитра Мілютенка. Отой грав, а це хіба гра?..» На стадіоні ви не можете навіть так подумати. На стадіоні ви мусите висловлюватись так:

— Хіба ж це гра? Хіба це удар! Та вчись, труп,

Відгуки про книгу Книга веселих порад - Олег Федорович Чорногуз (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: