Контракт на нове життя - Анна Ліє Кейн

- Світла і благоденства вам, міледі, - вклонився дівчині чоловік похилого віку, що вийшов зустріти гостю. - Я дворецький його Світлості, - представився він. - Мені велено супроводити вас у підготовлені покої.

– Я думала, що мене зустріне мій чоловік, – дівчина невпевнено ступила назустріч чоловікові. - Він відбув із дому?

- Його Світлість у своїй підземній лабораторії, - чемно пояснив дворецький.

- Я чула про підземні лабіринти палацу, - кивнула Арина, не поспішаючи йти за дворецьким. Вона нишпорила очима по гарному саду та вікнах свого нового житла. - Чи можу я пройти та привітатися з чоловіком?

- На жаль ні, - дворецький схилив голову, але названої емоції в його тоні зовсім не відчувалося, скоріше в ньому відчувалося обурення на таку наполегливу дівчину. - Герцог не дозволяє вдиратися до його лабораторії. Вам краще відпочити з дороги та змінити одяг.

До останнього аргументу Арина прислухалася і повільно пішла в бік житла демона, слідуючи за чоловіком. Я рушила за ними, але на моєму зап'ясті раптом зімкнулась чиясь рука. Здригнувшись, різко обернулася і потрапила в міцні обійми. Від одного запаху цього чоловіка в мене запаморочилося в голові, але не від щастя, як це було колись, а від жаху, що вибухнув усередині, немов вогняне заклинання.

- Відпусти її! - не своїм голосом заволав Геррі й кинувся вперед, вчепившись чоловікові просто в обличчя. Той завив і відпустив мене, намагаючись відірвати від себе звіра. Я не стала ризикувати, використовуючи магію, а просто підхопила камінь, що лежав на землі, і огріла чоловіка по голові.

- Геррі, біжимо! - Вигукнула, не перевіряючи, що відбувається з Йозефом і побігла далі вулицею. Компаньйон швидко наздогнав мене і вчепився за одяг, повиснувши на спідниці. Я призупинилася, підхопивши його на руки, а потім знову кинулась тікати.

Коли в мене збилося дихання і не було наснаги бігти далі, я пірнула в кущі одного з двориків і причаїлася там. Серце шалено калатало в грудях, а я намагалася зібратися з думками, вдивляючись у порожню вулицю. Йозефа ніде не було видно.

- Ти казала, що прокляття не матеріальне, - прошепотів Геррі. - А в що ж тоді я вчепився зубами?

Мені не було чого відповісти другові, бо я теж чітко відчула хрускіт під рукою, коли камінь стикнувся з головою Йозефа. Я все ще не до кінця розуміла, як саме працює це прокляття. Вдалося зрозуміти лише кілька речей, які потрібно було зв'язати між собою. Перша: прокляття створює лабіринти та плутає свідомість. Друга: воно відтворює страшні образи минулого, коли вловлює страх у думках. Третє: воно фізично висмикує із реальності, але куди ж переміщає? І четверте: показує мені минуле Академії Проклятих.

Якщо перші дві характеристики можна було пов'язати один з одним, то решта зовсім вибивалася з картини.

Йозеф так різко з'явився на дорозі, ніби зістрибнув з даху найближчої будівлі. Я затамувала подих і постаралася злитися з рослинністю, спостерігаючи за тим, як чоловік озирається. Його гарне обличчя морщилося від болю, а по щоці від скроні до підборіддя стікала цівка крові. Мабуть, він розраховує спіймати мене і змусити залікувати його рану.

Я сама себе відсмикнула: адже це всього лише бачення, це не справжній Йозеф і ніяких планів він не будує. Зараз завдання чоловіка лише лякати мене, ганяючи лабіринтом. Але наскільки все правдоподібно виглядає! Хоча, можливо, це все вражає мене лише через те, що я вперше перебуваю під дією прокляття, а раніше лише вивчала таке у теорії?

Чоловік зупинився навпроти мого укриття, і я підібралася, готова вискочити й кинутися тікати. Йозеф придивився до кущів, схилив голову і ступив уперед. Наші очі нарешті зустрілися. По губах чоловіка повільно розпливлася кровожерна посмішка. Він різко ринувся до мене, виставивши перед собою руку. Я з вереском відсахнулася, вивалившись з іншого боку кущів. Швидше підхопилася на ноги, підняла поділ спідниці та побігла. На ходу я спробувала обернутися, щоб перевірити чи далеко Йозеф, і в ту ж мить у щось врізалася.

- Елері, ви з глузду з'їхали?! - тихо рикнув на мене Дорайн, підхопивши під руку, коли я похитнулася. Я кілька разів кліпнула, намагаючись визначити що бачу: я справді якось повернулася у Годамн чи прокляття намалювало для мене образ ректора?

Ми стояли на задньому дворі головного корпусу академії. Ліззі Лорвуд у компанії кількох викладачок знаходилися кроків за десять, але зараз обернулися і здивовано дивилися на мене. Двоє незнайомих мені чоловіків ходили вздовж кам'яних стін з невеликими металевими приладами в руках. Найімовірніше, це були члени комісії, які сканували територію.

Дорайн відпустив мене і невдоволено скинув брову.

- Куди ви так мчали?

Почувши ці слова, я здригнулася і рефлекторно озирнулася, але Йозеф не поспішав вистрибувати з найближчих кущів, тому я змогла перевести подих. Коли знову повернулася до ректора, він вивчав мене задумливим поглядом.

- Вибачте, я…

- Вона збожеволіла! Нас треба рятувати! - раптом заявив Геррі. Я не встигла схопити його, як звірятко, відштовхнувшись від мого плеча, перестрибнув до Дорайна. Від цього вчинку компаньйона у мене навіть перехопило подих. Ніколи Геррі ні до кого не йшов на руки, скільки я його пам'ятаю. Навіть у момент нашої недовгої ідилії з чоловіком звір вважав за краще залишатися лише біля мене, а тепер спритно влаштувався на піджаку збентеженого демона і почав щось нашіптувати йому на вухо, бурхливо жестикулюючи.

Відійшовши від шоку, я кинулася вперед і схопила Геррі. Вигукнула:

- Містер ат Рогад, це не те що...

- Тихо! - шикнув на мене Дорайн крізь зуби. Обличчя його не виражало жодних емоцій, лише посилився блиск очей. Ректор повернув голову у бік викладачів: - Міс Лорвуд, прошу вас, коли міс Залія повернеться, проведіть її в оранжерею і скажіть, що я скоро повернуся. У мене виникла одна важлива справа.

- Звичайно, містер ат Рогад, - слухняно відповіла Ліззі, а Дорайн спритно розгорнув мене і непомітно підштовхнув у бік гуртожитків. Довелося коритися і йти, притискаючи Геррі до себе. Друг притих і просто бовтався в моїх руках, сумно поглядаючи на всі боки.