Максимальне потрапляння - Ганна Калина
Даня і Гарлі ще довго говорили на тему фізики та біохімії, сперечалися, але до бійки справа не дійшла. Потім їх розмова взагалі скотилася в обмін абсолютно незрозумілими термінами, а невдовзі й формулами. На довгі ланцюжки невідомих простому розуму обчислень звели весь запас моїх паперових рушників. З макаронами ми розібралися, але Гарлі свою порцію так і не чіпав. Я дійшла висновку, що фархаріанам важлива лише естетика їжі, і вирішила прибрати тарілку з їжею. Я дівчина запаслива, відкладу цю порцію в холодильник, завтра з ранку згодую її Лужанському... І хазяйка, і економна, і кашеварити зранку не доведеться.
Але Гарлі поламав усі мої грандіозні плани і поспішно дістав із кишені комбінезону невеликий мішечок із фольги. Згріб туди їжу, смикнув якусь мотузку, і пакетик знову став плоским і зручним для розміщення в кишені. Від макаронів ми перейшли до чаю, а в комплекті з чаєм йшов торт. Гарлі та Даня сперечалися, ми зі Стьопою їли. Наприкінці вечері фархаріанін зовсім скис, став виглядати розгубленим. Вони зі Степаном поспішно зібралися і відкланялися. Пшик, і ніяких ознак надприродного на моїй кухні не залишилося.
- Схоже, Гарлі перейнявся, - зітхнула я, змітаючи зі столу крихти.
Пан Лужанський уже натягнув на себе мій квітчастий фартух і вирушив на пост. Мити посуд. Кран випльовував рівний, безперервний струмінь води, що явно тішило Данила. Дверцята в шафках не рипіли.
— Я ж не стверджую, що маю рацію, — зітхнув Даня, — але мені треба перевірити цю теорію.
Тарілки він мив так, ніби готував їх до виставки, і я попленталася за рушником, щоб витирати ці шедеври від води. Так ми й працювали в чотири руки: він миє, а я тру. А розмова продовжувала текти, дзюрчала вода, спливав час… За вікном уже зовсім стемніло, голі гілки дерев іноді шкрябалися у шибку. Десь вила сирена швидкої. Комусь було погано… А може, й добре! А може спочатку друге, а потім і перше... Погіршало через безмежну радість.
— До речі, а сам ти не можеш перевірити свою теорію? — насупилась я, дбайливо витираючи чашку.
- У мене немає відповідного обладнання, - зітхнув рудий, - а верховні Ліги не приймуть на розгляд порожні здогади без доказів.
Бачила я цих верховних. Старі зануди, нудні та ліниві. Світ летить до біса, але поки що зовсім не розвалився, можна не метушитися.
- А Гарлі може перевірити твою теорію? - Уточнила я.
— Може, — кивнув Лужанський. — Точніше він може піти до тих, хто може. Фархаріани створили камертони, тому лише їхні висновки будуть прийняті до розгляду. Так, це правильно. Я некомпетентний у конструкції цих приладів. Але я теж до певної міри знайомий з фізикою.
І він дуже задерикувато посміхнувся, обернувшись до мене. Світло від лампи розкидало по рудому волоссю жовті відблиски, світло ж відбивалося в Данилових окулярах, трохи висвітлило чіткі вилиці.
— Але тебе не слухатимуть, — зітхнула я.
Посуд вже акуратним стосиком влаштувався на столі. Вода дзюрчати перестала. Лужанський стягнув з себе такий безглуздий на його фігурі фартух. Повісив його на гачок за дверима кухні.
— Так, — підтвердив мій здогад рудий.
Він виходив із кухні, і я поспішила слідом, беручись за простягнуту Лужанським руку. Якось завжди було все в наших жестах, зрозуміло і просто. Мені подобалося тримати його за руку, переплітаючи наші пальці, подобалося дивитись у короткозорі очі, слухати голос.
- Це тому, що ти не фаргаріанин? — прошепотіла я і обійняла Лужанського за руку вище ліктя.
У вітальні світло не горіло, на кухні ми його щойно погасили, залишилося тільки тьмяне свічення нічних міських вулиць. Повзли по стінах смуги світла від фар, шелестіли колеса машин десь у дворі. Лаяв завжди всіма незадоволений Жорик.
— Ні, тому що я просто рядовий вартовий, — усміхнувся рудий.
- Ти ж науковець! Я навіть обернулася до Дані, ставши перед ним.
Долонями уперлася в його груди.
— У своєму світі, — знизав плечима Лужанський і накрив своїми долонями мої долоні. — Але це лише крихітний уламок знань у розумінні верховних.
Мені завжди здавалося, що найбільш хвилюючим у стосунках є і будуть розмови. Коли ти пускаєш у свою душу іншу людину, коли вона відкриває свою душу тобі. Думки, погляди, міркування. З них складається новий портрет людини. Він не боїться показати тобі себе істинного, і ти перестаєш прикидатися не собою.
- Як все складно, - похитала я головою.
— Бюрократія просочується у всі сфери світобудови, — якось стомлено сказав Лужанський.
Не хотілося вмикати світло, розбивати цей незвичайний момент різким спалахом електричної лампочки. Вона начебто б’є по очах. У ночі є особлива магія, коли нічого не видно і можна уявити себе будь-де. Ніч дає нам шанс на перепочинок, на звільнення, на можливість бути собою до того, як на горизонті з’явиться перший сонячний промінь. А потім знову біганина, броня, маски, битви. Але це завтра, а сьогодні є вогкий осінній вечір за вікном і теплі обійми, які не хотілося розмикати.
***
Вночі мені снилася всяка дурня. Кракени, Дюймовочки… Уві сні за мною ганялася Баба Яга на мітлі, істерично реготала і обіцяла спекти замість Колобка. Колобок, до речі, хижо посміювався і підкрадався до зайця. А в небі все відкривалися і відкривалися воронки з інших світів, з яких наче з рогу достатку сипалося всякого роду нечисть іншосвітова. Даня в моєму сні ганявся за цією нечистю з сачком, але, на жаль, безрезультатно. Мені снився торт, потім Степан з кошиком грибів, він був величезний (Степан) і брів по землі як Кінг-Конг, розсипаючи навколо себе сироїжки розміром із танкер.
Один із грибочків шмякнувся на мене, притиснувши до землі як муху, і я дуже натурально почала задихатися. Поступово стало зрозуміло, що й насправді мені заважають дихати. Не те щоб я дуже здивувалася, побачивши на собі чоловіка ... я з чоловіком засинала, так що результат був очевидним. Ось тільки чоловік був не мій, і він дуже активно душив мене. Точніше, на мене тиснув!
Не авторитетом, а кістлявим організмом, заважаючи дихати. Десь поруч хрипів і бурчав ще хтось, хто теж намагався врятувати своє життя. Імовірно, Даня. Засідка, адже я дуже сподівалася, що пан Лужанський врятує мене, а не впаде від рук невідомих лиходіїв.
— Медом вам тут намазано, чи що! - Просипіла я, намагаючись скинути лиходія з себе.
Мені затиснули рота рукою. Упир! Знову! Я активно молотила ногами та руками, виверталася та старанно намагалася відкосити від смерті. А ось потім почала замислюватися, чому мене не душать. Так, упирина навалився на мене всією своєю вагою, але за горло вже не тримав. Мені вдалося вивернутись так, щоб подивитися в той бік, де принишкнув Данило... Він лежав на ліжку, заплющивши очі, наче спав. Його вже ніхто не тримав. Я спробувала закричати, але крик так і потонув десь у моїй горлянці, затиснутий холодною рукою.
У голові билися думки, що так не повинно бути! Даня, він же сильний і сміливий, а ще спритний дуже спритний! А мозок холодно розсудив, що Лужанського застали сплячим, шансів у нього не було. Цілковито.
Я давилася сльозами і власними криками, брикалася і гарчала, а ще намагалася дотягнутися до рудого, ніби сподівалася, що він отямиться. Очі заплющені, руді пасма впали на лоба... Не чує, не прокинеться. Від дикості того, що відбувалося, було нестерпно страшно, ніби я застрягла в нічному кошмарі, з якого немає виходу в реальність. А поки я давилася сльозами, намагаючись кричати, один із упирів дістав шприц. Укол був не дуже болючим, після нього на тіло навалилася дика втома, кінцівки скам’яніли, дихати ставало дедалі складніше. Я відчувала, як моє серце сповільнює удари. От і все? Так все й буде? Нас просто умертвлять у ліжках? Я навіть заплакати не могла, адже сили не було навіть на це.
— Прибери на ліжку, — наказав один упир іншому, — нехай нас і прикривають, але треба створити видимість порядку.
Той, що весь цей час тримав мене, кивнув, зіскочив на підлогу, підняв ковдру, що сповзла з мене. Поправив подушку.
- Шкода її, - зітхнув він наді мною, - гарна.
— Такої гарної їжі у нас скоро буде валом, — відмахнувся його напарник, — ось…
І він кинувся до столу, де Даня залишив свої розрахунки, записані на серветках.
— Ходімо? — промовив той самий упирище, який був тут головним.
— Потрібно перевірити, щоб вони того...
- Що тут перевіряти! Фархаріанські отрути безвідмовні, — пирхнув інший упир, — я хочу жерти, мене ця метушня зовсім з сил вибила. Ходімо.
- А якщо?
- Що? Можна подумати, що раніше хтось виживав!
- Логічно. Я теж зголоднів.
Упирі зібрали речі і чорними тінями вийшли геть із квартири, ніби їх там ніколи й не було. Хвилина, дві, три. Я чула, як цокає годинник у передпокої, як шелестять дерева гілками… «Тік-так» говорив у темряві годинник. Кап-кап, я відчувала, як життя витікає з тіла. Очі заплющувалися, дихати ставало зовсім неможливо… Темрява захлопнула мене зверху і стягнула кудись у вир непритомності. З цього виру мене висмикнув напад болю. Боліло все, навіть здавалося, що й волоссю на голові дісталося. Я спробувала замикати, але нічого, крім цього, не спромоглася вимовити, тіло так і не слухалося наказів мозку.
- Масуй їй руку! - Почула я безпристрасний голос Гарлі.
Десь у куточку моєї паморочливої свідомості виникло закономірне питання: звідки по той бік життя Гарлі? Чи гуманоїди навчилися долати на своїх кораблях не лише межі світів, а й на той світ залітають?
— А коли вже пізно! - І істеричний голос Степана.
Якщо з фархаріаніном ще щось було зрозуміло, то як тут опинився Степан? Чи він теж того?
— Отрута діє рівно дванадцять хвилин, минуло сім, — сказав Гарлі, — процеси організму запускаються повільно, треба, щоб антидот розійшовся судинами з кров’ю.
Явно щось відбувалося, але я так і не могла зрозуміти бо думки розбігалися по черепній коробці, як зграйка тарганів при спалаху світла. А ще ніяк не виходило розплющити очі.
— Жахлива точність! — простогнав Степан. — А якби ті не втекли?
Мене весь цей час смикали і трусили, а біль все тік і тік по венах, ніби випалював їх.
— Усі раси мають свої особливості, — спокійно промовив гуманоїд. — Упирі страшенно неорганізовані.
Клацнуло щось, запищало і свиснуло. Почувся протяжний стогін Дані. Стало жарко, у грудях забулькало від кашлю, що підступав… Чи не кашлю?
- Тазик! — скомандував наш зеленошкірий друг.
Мене так навіть після випускного не вивертало, а це все ж таки був перший день, коли весь мій клас цілком законно випивав. Багато випивав… Ну, ви знаєте, як можуть випивати випускники. Судячи зі звуків, за моєю спиною так само болісно прощався з тортиком та макаронами Даня.
- Живі! Вони живі! — заволав Степан, що дбайливо притримував мені волосся.
— Безперечно, не мертві, — погодився з висновком йєті гуманоїд.
