Максимальне потрапляння - Ганна Калина

— Я думав, це втратив хтось із місцевих, — знизав плечима чорноокий красень, — або хтось із заблукалих іншосвітян упустив.
Андрій не забув і зв’язався зі своїм напарником, який знайшов таку саму монетку, як знаходили ми. Тільки, на відміну від скрупульозного Лужанського, ці зберігачі (як, втім, і керівництво Ліги) не пов’язали те що відбувалось навколо з непримітним шматком металу. Та й не повідомляли їм, що на ці знахідки треба звернути увагу.
— Так, вона, — сказав Данило, дивлячись на монетку, що лежала на столі.
А я час від часу косила оком у вікно, де в безкрайньому небі, мов ластівки навесні, кружляли... дракони. Зграйками, парочками, одинаки, вони раз у раз проносилися перед нами. Відволікали. Вони були саме такими, як я звикла бачити в кіно, крилаті ящіри з лускою, а не пернаті зміючки з освоєного мною релакс- світу. Напарником Андрія був ельф. Типу того гостровухого товариша, якого я зустріла в перший день прибуття до Ліги. І цей теж був чорнявий. Весь із себе такий витончений, у шовковому вбранні, схожому на вкорочене кімоно. Глибокий смарагдовий колір шовку, вишивка золотом, вузькі штани, високі чоботи із замші. Меч на поясі. Весь такий анімешно-кавайний. Цукрово-сиропний. Не меч, а ельф.
Та й світ цей був увесь казковий і гарний, з блакитним-блакитним відтінком неба, з густими лісами, де серед велетенських крон на деревах виднілися житла. Була підозра, що пана Толкієна ненароком закинуло у цей світ, і він усе, що пам’ятав, розписав. І кімната в якій знаходилися ми з Данилом, Андрій та Аскарріаліс (батюшки, яке ім’я) була вся етно-еко. Дерев’яні балки, стіни, обшиті чимось на зразок татамі, доріжки із джуту на підлозі. Величезна тераса, вікна круглої форми. Ельф в інтер’єр вписався органічно.
Лужанський у своєму незмінному твідовому комплекті вже вибивався із загальної композиції. Ми з Андрієм активно дисонували з навколишнім світом, виділяючись джинсами та забарвленнями верхньої частини туалетів. На мені була яскраво-жовта вітровка, на Андрії - худі з черепом на пузі. Ми всі сиділи на подушках, що розкидали на підлозі, а в центрі нашої тісної компанії стояв низький столик з пня. Ось на це диво ельфійського дизайну нам тацю з чаєм і поставили. Слуга, що безшумно просочився в будинок, так само непомітно розсмоктався. Хазяїн будинку розливав по чашках чай, у кімнаті відразу запахло ароматними травами.
- Ця річ інертна, - відразу повідомив ельф, - я перевірив. Не поглинає, не випромінює.
Данило узяв чашку з чаєм і простягнув мені. Потім узяв свою порцію ароматного напою.
— Я знаю,— знову кивнув Данило,— вона діє дивно, але в тому, що діє, я певен.
 Аскарріаліс трохи підняв витончену брову, демонструючи подив. Витончений до непристойності.
— Фархаріани ж перевіряли? - перепитав ельф. — Вони б знайшли.
Данило уважно дивився на ельфа, Андрій з пирханням відпив пару ковтків гарячого чаю. Я теж зробила ковток. Солодкий, терпкий, навіть подекуди мерзенний смак. Трохи скривилася, але відставити чашку не наважилася. Іди знай, як тут на образу реагують. А раптом господар будинку так засмутиться, що зробить ритуальний суїцид? Чи покришить нас на запчастини? Про всяк випадок відпила ще один ковток.
— Усім властиво помилятися, — сказав Данило, — знову ж таки, важливий контекст дослідження.
Мої страждання помітив господар будинку і тут же простягнув тацю з яскравими кульками, схожими на цукерки.
— Відвар дерева шаною п’ють уприкуску, — посміхнувся ельф.
Куди вже прикушувати, коли майже всім організмом злиплася від солодкості? Але цукерку взяла, як тут відмовиш господареві будинку, що має холодну зброю на поясі! Цукерка виявилася кислою! Дивно, що у нас несолодкий, іноді відверто гіркий чай їдять із солодкими цукерками, а тут солодкість напою перебивали кислими цукерками… Ось уже вік живи, вік світи пізнавай.
— Цей предмет знайшли на згубному місці? - Вимовив Даня і теж закинув у рот кислу «солодкість».
- Так, на болоті, - підтвердив ельф, - там трапилося чотири прориви з інтервалом у дві години.
Андрій скрушно похитав головою і теж сьорбнув відвару.
— Якщо це справді підступи стерв’ятників, то ми в повній… пардонті, — Андрій приклав руку до грудей і глянув на мене, — у повній безвиході. Поки стане ясно, що це за технологія, ми замахаємося латати дірки в матерії.
- Але ж ти чув, це просто теорія, - сказав хранитель ельфійської зовнішності. — Рано панікувати. Чаю?
Ельф теж нервував, але намагався хорохоритися. Всі ми були трохи на взводі від усвідомлення того, що світ (можливо) котиться у новий апокаліпсис.
- Рано? Головне, щоб пізно не було, — трохи нервово промовив Андрій. — Я бачив, як після відкриття порталу було одразу кілька спалахів. Раніше й один був рідкістю!
- Ти драматизуєш, - сказав ельф.
- У мене діти! — розвів руками Андрій і знову злапав цукерку. Скривився, — Мені можна.
— Навіть треба, — підтвердила я, — у мене хоч і нема дітей, але теж жити хочеться.
Андрій мені підморгнув і підняв чашку з відваром, наче для тосту. Данило з абсолютно кам’яним виразом обличчя поклав мені руку на плече. Андрій відповів таким же глузливим тостом і Лужанському.
— Дивне у відчуттях було, коли ви латали грані? - Звернувся Даня до обох зберігачів.
Чоловіки переглянулись. Андрій, як завжди (наскільки я встигла його вивчити), економив слова і просто похитав головою. Ельф замислився. Думав ... ще думав.
— Ні, — впевнено заявив вухатий, — як завжди.
— Дивно, — глянув на мене Лужанський.
- А що дивного? - насторожився Андрій.
Зважаючи на все, він уже обмірковував евакуацію своїх близнюків. Я його розуміла, я також свою евакуацію обмірковувала. Тільки куди драпати, коли все довкола зхлопнеться як повітряна кулька?
— Світлана ледь не померла під час переміщення, — пояснив Даня. — Провиною були неполадки у камертоні.
— Камертони надійні кілька сотень років, — як мантру бубонів вухатий.
— Отож, я думав, що між неполадкою та цими «підкидьками», — Даня вказав на монетку, — є зв’язок. Але, крім Свєти, всі почуваються як завжди.
— Може, справа у Свєті? — резонно зауважив Андрій.
А що? Логічно. Якщо все навколо працює в штатному режимі, то явно барахлю я. Зізнаюся, у душі зародилася малодушна надія, що мене турнуть із охоронців. Ось це було б життя… Хоча Даня залишиться на посту… Ні, так справа не піде. Не можна йти, бо йому ще якусь ельфійку в напарниці підкинуть.
— Зі Світланою все добре, — з легкою усмішкою промовив Даня.
У його голосі почали з’являтися незнайомі мені нотки. Я б сказала, що мурчачі. Він із самого ранку сьогодні був схожий на задоволеного життям рудого кота, що об’їдався сметаною. Він ніби ожив. З’явився блиск в очах, посмішка стала не такою смиканою. Розуміючи, що (або хто) так вплинув на нашого робота-стража, я навіть почала бентежитися. Вартові переглянулись. Аскарріаліс трохи потер перенісся (природно, дуже елегантно та витончено).
— Сила вартового погано підпорядкована без камертону, — видихнув ельф, — камертон не працює без вартового. Страж може працювати без камертону, але там також свої складнощі. Якщо хтось зможе обійти цю схему, то нам…
— Кранти, — охоче підказав напарнику Андрій, — тепер ти спробуй не драматизувати.